Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
операції. Собака відскочив на кілька метрів назад. Він стрибнув так легко, ніби його підкинула пружина. Потім став і знову подивився на Фрезенбурга. Той, розмовляючи з ним, неквапом ступив до нього. Пес знову відскочив назад, потім зупинився й ледве помітно завиляв хвостом.
– Він боїться, – сказав Гребер.
– Звичайно. Але гарний собака.
– До того ж людожер.
Фрезенбург обернувся.
– Ми всі такі.
– Чому?
– Бо такі. Але думаємо, що добрі. І тому, як і цей пес, шукаємо трохи тепла, світла, дружби.
Фрезенбург усміхнувся одним боком обличчя. Другий лишився майже непорушний – через широкий шрам.
Цей бік Греберові завжди здавався мертвим, і йому було трохи моторошно, коли він бачив цю усмішку, яка немовби вмирала перед бар’єром. Це здавалося йому невипадковим.
– Ми нічим не відрізняємося від інших людей. Це війна, і цим сказано все.
Фрезенбург похитав головою і обтрусив ціпком сніг із гамашів.
– Ні, Ернсте. Ми втратили почуття міри. Десять років нас тримають в ізоляції, тримають в ізоляції і виховують жахливу, волаючу до неба, нелюдську й сміхотворну зверхність. Нас оголосили панівною нацією, якій інші мають служити рабами. – Він гірко посміхнувся. – Панівна нація! Коритися кожному йолопові, кожному пройдисвітові, кожному наказові – що тут спільного з панівною нацією? Ось тобі вся відповідь. І вона, як завжди, б’є невинних більше, ніж винних.
Гребер здивовано дивився на товариша. Тут, на чужині, Фрезенбург був єдиною людиною, якій він цілком довіряв. Обидва вони виросли в одному місті й були давні знайомі.
– Коли ти все знаєш, – сказав він нарешті, – тоді чому ти тут?
– Чому я тут? Замість того, щоб сидіти в концтаборі чи бути розстріляним за ухиляння од військового обов’язку?
– Я не про те. Але ж у тридцять дев’ятому твій рік не призивався і тебе не могли мобілізувати? Тоді чому ж ти зголосився добровільно?
– Так, тоді я був ще надто старий. Але потім усе змінилося. Тепер беруть ще старіших від мене. Та справа не в цьому. Це не виправдання. Те, що ми тут, нічого не міняє. На той час ми переконували себе в тому, що у війну не можна кидати батьківщину напризволяще. А що воно за війна, хто в ній винен, хто її розпочав – нас не обходило. Це була відмовка. Точнісінько, як раніше, коли ми їх підтримували, аби не накликати біди. То була теж відмовка. Для самих себе. І тільки! – Він замахнувся і вдарив ціпком по снігу. Собака нишком подався геть, за церкву.
– Ми спокушали Бога, Ернсте. Ти це розумієш?
– Ні, – відповів Гребер. Він не хотів розуміти.
Фрезенбург якусь мить помовчав.
– Ти не можеш цього зрозуміти, – сказав потім спокійніше. – Ти ще молодий. Крім істеричних мавпячих кривлянь та війни, ти ще багато чого не знаєш. Але я вже був на одній війні. І пережив час між війнами.
Він знову засміявся; один бік його обличчя всміхався, другий лишався непорушним. Усмішка не могла його подолати й розбивалася, немов стомлена хвиля об берег.
– Як