Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
мені не щастить. Прокляття!
Штайнбреннер сховав гроші.
– По-моєму, це Райке, – сказав Гребер.
– Що?
– Лейтенант Райке з нашої роти. Це його погони. А на правій руці бракує половини вказівного пальця.
– Дурниці. Райке поранило, і його евакуювали в тил. Нам потім сказали.
– І все-таки це Райке.
– Звільніть йому голову.
Гребер і Гіршман відгрібали далі.
– Обережно! – гукнув Мюкке. – Не зачепіть голови.
Нарешті з-під снігу з’явилося обличчя. Воно було мокре, в очницях ще лежав сніг, і це справляло дивне враження; здавалося, скульптор не доліпив маску, залишивши її сліпою. Між посинілими губами блищав золотий зуб.
– Я його не впізнаю, – сказав Мюкке.
– А має бути він. Серед офіцерів, крім нього, втрат у нас не було.
– Витріть йому очі.
Якусь мить Гребер вагався. Потім обережно змів сніг рукавицею.
– Так, це він, – мовив тихо.
Мюкке захвилювався. Тепер він сам перейняв на себе командування. Коли йдеться про офіцера, вирішив він, командувати має старший чином.
– Підніміть його! Гіршман і Зауер візьмуть за ноги, Штайнбреннер і Бернінг – за руки. Гребере, обережніше з головою. Нумо, всі разом – раз, два!
Тіло трохи подалося.
– Ану, ще разок! Дружніше!
Труп знову трохи подався. Із снігової ями, коли туди проникло повітря, долинуло глухе зітхання.
– Пане фельдфебель, нога відпадає! – гукнув Гіршман.
Це був лише чобіт. Він наполовину зсунувся. Від талої води ноги в чоботях погнили і м’ясо розповзлося.
– Опустіть на землю! – закричав Мюкке.
Та було вже пізно. Тіло випорснуло, і чобіт залишився у Гіршмана в руках.
– Там хоч нога є? – спитав Іммерман.
– Поставте чобіт збоку й розгрібайте далі, – гримнув Мюкке на Гіршмана. – Хто б міг подумати, що тіло вже розклалося зовсім? А ви, Іммермане, помовчте. Майте повагу до смерті!
Іммерман здивовано поглянув на Мюкке, але нічого не сказав. Через кілька хвилин усе тіло відгребли від снігу. У мокрому мундирі знайшли гаманець із документами. Літери порозпливались, але дещо можна було розібрати. Гребер не помилився: це був лейтенант Райке, той самий, що восени командував взводом у їхній роті.
– Треба негайно доповісти, – сказав Мюкке. – Залишайтеся тут! Я одразу ж повернусь!
Він подався до хати, де жив командир роти. Це була єдина більш-менш придатна для житла будівля. До революції вона, очевидно, належала попові. Рае сидів у світлиці. Мюкке з ненавистю подивився на широку російську піч, у якій палахкотів вогонь. На припічку спала лейтенантова вівчарка. Мюкке доповів, і Рае вийшов із ним на вулицю.
Зупинившись біля мертвого тіла, Рае хвилину мовчки дивився на нього.
– Закрийте йому очі, – мовив нарешті.
– Неможливо, пане лейтенант, – відповів Гребер. – Повіки надто розм’якли, можуть одірватися.
Рае перевів погляд на розбиту церкву.
– Перенесіть його поки що туди. Домовина знайдеться?
– Домовини