Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
давати поради! – зітхнув Бетхер. – А в мене залишилося всього-на-всього три дні відпустки. Як же мені за три дні відгодувати дружину? Та навіть якби вона купалася в самому риб’ячому жирі і їла сім разів на день, то й тоді поправилася б щонайбільше на кілька кілограмів. А це майже ніщо! Кепські мої справи, друзі!
– Чому ж кепські? Ти ж маєш іще оту товсту хазяйку, якщо тобі потрібне сало!
– У тому-то й річ. Я гадав, що коли знайду дружину, то про хазяйку більше й не згадуватиму. Я сімейний чоловік, а не якийсь там вітрогон. А тепер хазяйка подобається мені більше.
– А ти, виявляється, страшенно легковажний тип, – зробив висновок Ройтер.
– Я не легковажний! Я беру все близько до серця, у цьому моя помилка. А взагалі я міг би бути задоволений. Але цього ви, дикуни, не збагнете!
Бетхер підійшов до своєї шафки й запхнув решту речей у ранець.
– Ти вже вирішив, де житимеш зі своєю дружиною? – спитав Гребер. – Чи в тебе лишилася колишня квартира?
– Звичайно, ні. Розбомбило! Але краще вже перебути десь серед руїн у підвалі, ніж бодай один день зостатися тут. Та от біда: дружина мені більше не подобається. Я її, звичайно, ще люблю, для того ми з нею й одружувались, але така, як тепер, вона мені більше просто не подобається. Інакше я не можу, і все! Що мені робити? Вона це, звичайно, теж відчуває.
– Скільки ще в тебе відпустки?
– Три дні.
– І ти не можеш ці три дні придуритися?
– Друже, – спокійно сказав Бетхер, – жінка в ліжку, мабуть, може придуритися. Чоловік ні. Повір мені, було б краще, якби я поїхав, не зустрівшись із нею. А то ми обоє тільки мучимося.
Він узяв свої речі й пішов.
Ройтер подивився йому вслід. Потім перевів погляд на Гребера.
– А ти? Що робитимеш ти?
– Навідаюся в запасний батальйон. Про всяк випадок спитаю, чи не треба ще якихось паперів.
Ройтер вишкірився:
– Невдача твого друга Бетхера тебе не налякала, чи не так?
– Ні. Мене налякало зовсім інше.
– Небезпечно, – промовив писар із запасного батальйону. – На фронті небезпечно. Ти знаєш, що треба робити, коли насувається небезпека?
– Треба ховатися, – відповів Гребер. – Це відомо кожній дитині. Але мене це не обходить! Я у відпустці!
– Ти просто ще думаєш, що у відпустці, – поправив його писар. – А якої ти заспіваєш, коли я тобі покажу одержаний сьогодні наказ?
– Буде видно.
Гребер дістав пачку сигарет і поклав її на стіл. Він відчув, як неприємний холодок скував йому серце.
– Небезпечно, – знов повторив писар. – Великі втрати. Терміново потрібне поповнення. Усіх відпускників, у яких немає поважних причин залишатися, негайно відішлють у частини. Ясно?
– Так. А що це таке – «поважні причини»?
– Смерть когось із рідних, невідкладні сімейні справи, тяжка хвороба…
Писар узяв сигарети.
– Отже, забирайся геть! І не потикайся сюди. Якщо тебе не розшукають, то й не відішлють у частину. Уникай казарми, як чуми. Знайди де-небудь притулок,