Вони лежали на лісовій галявині за містом. Дерева повивав фіолетовий серпанок. Кругом цвіли примули й фіалки. Повівав легенький вітерець. Раптом Елізабет підвелася й сіла.

      – Що там таке? Ліс має якийсь чарівний вигляд. Чи, може, це мені сниться? Дерева немовби одягнені в срібло. Тобі теж так здається?

      Гребер кивнув:

      – На них наче срібний дощик.

      – Що то таке?

      – Станіоль. Або вузенькі стрічки тоненького алюмінію. Наче позлітка, в яку загортають шоколад.

      – Атож. На всіх деревах! Звідки це?

      – Літаки скидають його цілими в’язками. Це порушує радіозв’язок. По-моєму, тоді неможливо встановити місце перебування літака. Чи щось таке. Повільно опускаючись на землю, тоненькі смужки станіолю поглинають радіохвилі або перешкоджають їхньому поширенню.

      – Жаль, – сказала Елізабет. – Здається, що в лісі самі різдвяні ялинки. А це знову війна. Я гадала, ми нарешті втекли від неї.

      Елізабет із Гребером задивилися на дерева. Вони були густо обплутані блискучими смужками, які звисали з гілок, тріпотіли на вітрі й виблискували. Яскраве сонце пробивалося крізь хмари, мов у казці. А те, що разом із невблаганною смертю і пронизливим свистом падало на землю, тепер безшумно іскрилося на деревах, неначе якесь примарне срібло, і будило спогади про дитинство та різдвяне свято.

      Елізабет пригорнулася до Гребера.

      – Сприйматимемо все так, як воно виглядає, і не вникатимемо в його суть.

      – Гаразд. – Гребер дістав із кишені шинелі Польманову книжку. – У нас немає змоги поїхати у весільну подорож, Елізабет. Але Польман дав мені ось це – альбом із краєвидами Швейцарії. Після війни ми поїдемо туди й усе надолужимо.

      – Швейцарія… Країна, де вночі ще горить світло?

      Гребер розкрив книжку.

      – Тепер і в Швейцарії більше немає світла. Я чув про це в казармі. Ми поставили ультиматум, щоб вони маскували світло. Швейцарія повинна виконувати цей ультиматум.

      – Чому?

      – Ми нічого не мали проти, поки над нею літали тільки наші літаки. Але тепер над Швейцарією пролітають і літаки інших країн. З бомбами, на Німеччину. Коли видно освітлені міста, пілотам легше орієнтуватись. Ось чому.

      – Отже, і цьому кінець.

      – Так. Але ми з тобою знаємо принаймні одне: коли після війни приїдемо до Швейцарії, там усе буде точнісінько так, як у цій книжці. Якби в нас був альбом із краєвидами Італії, Франції чи Англії, то про них ми так не могли б сказати.

      – Про Німеччину теж ні.

      – Про Німеччину тепер теж ні.

      Вони почали гортати книгу.

      – Гори, – проказала Елізабет. – Хіба, крім гір, у Швейцарії нічого немає? Моря, тепла?

      – Чому ж! Ось італійська Швейцарія.

      – Локарно. Це тут була велика конференція на захист миру? Та, на якій ухвалили більше не розв’язувати воєн?

      – Здається, тут.

      – Недовго