Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
у музеї цілими днями, щоб не збожеволіти? – спитав Меліков.
Я глянув на людей, які рядочком сиділи за довгим прилавком, – вони похапцем їли, дивлячись на рекламні плакати та пляшечки з різними ліками.
– А що ми тут їстимемо? – запитав у відповідь.
– Гамбургер. Він тут головна народна страва, на кшталт віденських ковбасок. Стейки простолюду не по кишені.
– Так от, у музеї я завжди чекав вечора. І, звісно ж, намагався зробити все, тільки б не думати про небезпеку, що нависла наді мною. Інакше би я просто здурів. Зрештою, я вже мав певний досвід: кілька років як був утікачем. Цілий рік переховувався навіть у самій Німеччині. Не допускав навіть думки, що роблю щось неправильно. Каяття роз’їдає душу сильніше за соляну кислоту. Я весь час учив французьку, був сам собі репетитором. Потім тинявся залами нічного музею, роздивлявся і запам’ятовував картини. Зрештою вивчив їх усі. А потім сидів у сутінках своєї комірчини й уявляв їх – систематично, картину за картиною, по порядку. Інколи я витрачав багато днів на одне-єдине полотно. Деколи занепадав духом і починав усе спочатку. Якби я просто роздивлявся картини, то впадав би у відчай значно частіше. Це тренування пам’яті давало мені шанс на вдосконалення. Я більше не бився головою об стіну, а ніби йшов сходинками вгору. Розумієте?
– Ви щось робили, діяли, – сказав Меліков. – І у вас була мета. Це допомагає.
– Одне літо я провів із Сезанном та кількома Деґа. Звісно, ці картини, як і спроби їх оцінити, були лиш плодом моєї уяви. Та хоч як крути, а я все одно їх оцінював, і вже тільки це ставало мені викликом. Я запам’ятовував кольори та композиції, хоча ніколи не бачив їх за денного світла. Це був місячний Сезанн та нічний Деґа, саме їх я і запам’ятовував, оцінював у грі тіней. Згодом я знайшов у бібліотеці книжки про мистецтво і, присівши навпочіпки під підвіконником, вивчав їх. Хоч це і був світ привидів, але, принаймні, хоч якийсь світ.
– А хіба музей не охороняли?
– Тільки вдень. А ввечері його просто замикали. На моє щастя.
– І на нещастя чоловіка, який приносив вам їсти.
Я поглянув на Мелікова.
– І на нещастя чоловіка, який мене переховував, – відповів спокійно. Я розумів, що він не має нічого поганого на думці, не докоряє мені. Просто констатує факти, нічого більше.
– Нелегально миючи посуд, ви на життя не заробите, – сказав він. – Це просто романтичні дурниці. А відколи виникли профспілки, з цим узагалі покінчено. Скільки ви протримаєтеся, щоб не вмерти з голоду?
– Недовго. Скільки це коштує?
– Півтора долара. Через війну тут усе подорожчало.
– Через війну? – перепитав я. – Але ж тут немає війни!
– Тут теж війна! – заперечив Меліков. – Знову ж таки, на ваше щастя. Тут потрібні люди. Безробітних уже не залишилося. Ви запросто щось знайдете.
– Через два місяці мені знову доведеться втікати.
Примруживши маленькі очі, Меліков розсміявся:
– Америка – дуже велика. А зараз війна. Знову ж таки, на ваше щастя. Де ви народилися?
– За моїм паспортом – у Гамбурзі, а насправді – в Ґанновері.
– Ні