А тоді одного дня, коли вже минуло дуже багато часу (мабуть, десь так у жовтні шістдесят сьомого) давнє хобі перетворилося на щось інше. Якось уночі, коли Енді по пояс заліз у діру, а дупу йому прикривала Ракел Велч, гострий кінець його молотка, мабуть, раптом провалився по самісіньке руків’я в бетон.

      Він мусив витягти декілька уламків бетону, але інші могли погримотіти в ту шахту, відскакуючи від її стін, і дзенькнути об той каналізаційний стояк. Чи знав він тоді, що натрапить на шахту, чи це стало для нього повною несподіванкою? Я не знаю. Може, він і бачив уже схему тюрми, а може, і не бачив. Якщо ні, можете, чорт забирай, не сумніватися, що він найближчим часом знайшов спосіб на неї подивитися.

      Зненацька до нього, напевно, дійшло, що він не просто в гру грає – ставки в цій грі дуже високі… а якщо зважати, що на кону його життя й майбутнє, то найвищі. Навіть тоді він міг нічого не знати напевно, але конкретний задум уже зрів, бо десь приблизно в той час він вперше заговорив зі мною про Зихуатанехо. Зненацька та дурна діра в стіні перестала бути іграшкою й заволоділа всіма його думками – якщо він знав про каналізаційну трубу внизу і про те, що вона вела попід зовнішнім муром, точняк заволоділа.

      Роками йому не давали спокою думки про ключ під каменюкою у Бакстоні. А тепер до них долучилася ще й тривога про те, що якийсь наглядач із новачків-шустрячків загляне за його плакат і все накриється мідним тазом. Або в нього з’явиться новий співкамерник, або його після всіх цих років раптово кудись переселять. Наступні сім років усе це обтяжувало йому думки. Я можу сказати одне – напевно, він був одним із найхолоднокровніших чуваків за всю історію Землі. Я б через деякий час геть із глузду з’їхав, якби жив у такій невизначеності. Але Енді просто далі грав у цю гру.

      З імовірністю викриття йому довелося жити наступні вісім років – можна сказати, високою ймовірністю, бо, хай там як він