Сто днів. Левіафан (збірник). Йозеф Рот
Читать онлайн книгу.
То був добрий і теплий дощ на початку весни. Поля потребували його, селяни благословили його, земля охоче й тужливо віддавалася йому. Натомість імператор думав про те, що дощ має властивість пом’якшувати ґрунт, тож солдатам буде не дуже легко йти вперед. Дощ намочує солдатські мундири. Дощ робить ворога майже невидимим (за певних обставин). Від дощу солдати мокрі та хворі. Якщо плануєш похід, потрібне сонце. Сонце робить людей бездумними і веселими. Сонце п’янить солдатів і прояснює голови генералам. Дощ стає в пригоді тільки ворогові, що не нападає, а чекає нападу. Дощ перетворює день у наполовину ніч. Коли дощить, ті солдати, що були селянами, думають про рідні поля, а потім про дітей і дружин. Дощ був ворогом імператора.
Уже цілу годину він стояв коло відчиненого вікна і з утомленою та покірною зосередженістю дослухався до невпинного ляпотіння. Він бачив усю країну – ту, чиїм імператором і верховним володарем він був, – поділену на ниви, садки й ліси, на села і міста. Він бачив тисячі плугів, чув, як розмірено дзвенять коси і швидко та коротко шурхають серпи. Бачив чоловіків у клунях, хлівах, повітках, млинах, кожен чоловік зі спокійною любов’ю віддавався праці, чекав на гарячий суп увечері після роботи, а потім на солодкий сон в обіймах дружини. Сонце і дощ, вітер і день, ніч і туман, тепло і холод були знайомі селянам, становили добрий або прикрий дар небес, в усякому разі, щось майже рідне. Інколи з глибин душі імператора піднімалася давня туга, якої він ніколи не відчував у бурхливі роки своїх перемог і поразок, – туга за землею. Ох! Його предки теж колись були селянами!
Імператор, стоячи обличчям до вікна, лишився на самоті з сутінками. В кімнату тепер заходив гіркий дух землі і листя, змішаний із солодким запахом каштанових свічок та бузкових китиць, із вологим подихом дощу, що відгонив в’ялістю і далекими водоростями. Милий шелест пронизував лагідні сутінки, дощ, вечір і парк мирно розмовляли між собою.
Такий, як був, із непокритою головою, імператор вийшов із кімнати. Він хотів у парк, відчути солодкий дощ. У палаці вже всюди горіли вогні. Серед яскравого світла імператор швидко, мало не гнівно ступав з опущеною головою повз охоронців. Вийшов у парк і знай походжав, заклавши руки за спину, вперед і назад лише по одній короткій широкій алеї й дослухався до жвавої розмови дощу і листя.
Раптом праворуч, у густій пітьмі дерев імператор почув звук, який видався йому дивним, ба навіть підозрілим. Він знав, що є люди, які прагнуть убити його. Якусь мить думав, що для такого імператора, як він, це був би сміховинний кінець: стати жертвою жалюгідного замаху серед мирного парку під час безглуздого доброго дощу. Він ступив між дерева на вже мокру землю в той бік, звідки, здавалося йому, долинув голос, і, приголомшений і водночас зрадівши, побачив за пару кроків від себе жінку. Її білий чепчик полискував.
– Підійди! – гукнув імператор. – Підійди! – гукнув він знову, бо жінка не ворушилася.
Тепер вона підступила ближче і стала перед імператором, мабуть, за два кроки від нього. То була, безперечно, служниця.