Одного разу на Дикому Сході. Владислав Івченко
Читать онлайн книгу.
жінка стогнала й обіймала його сильні плечі, щось палко шепотіла йому. Коли Чет різко підвівся, голий та м’язистий.
– Що таке? – спитала схвильована жінка. Чет показав, щоб мовчала. Швиденько стрибнув у штани, поліз на горище, вистромив голову з даху, де у соломі був зроблений отвір. Почув шепіт у дворі. Кілька чоловіків сперечалися про те, чи брати тільки коней з сараю та теличку, чи лізти до хати, може, там ще щось цікаве. Вирішили таки лізти. Постукали у двері. Чет вже сплигнув з даху, обійшов двір, придивився, чи навколо нікого немає. Наче немає. Чет заліз у сарай і подивився з темряви у спини гостей. Їх було семеро. Нахабні та нетверезі, вони пограбували вже не один хутір.
– Хто там? – перелякано спитала жінка.
– Підкажіть дорогу! – сказав тонким голосом наймолодший з грабіжників, ще підліток. – Я до мами йду, заблукав! Вовки тут! – тиснув він на жалість, бо ж почув жіночий голос. Чет вже навів кулемет, англійський «льюїс», який вирив із сіна. Виставив його з віконця сараю і почав стріляти. Звалив усіх сімох. Опісля вийшов, добив поранених з револьвера. Потім постукав у двері. Товсті, дубові, такі і з кулемету не проб’єш. Він сам їх поставив, щоб у хату непросто було зайти. За дверима тремтіла жінка. Поруч плакав її син, що прокинувся від пострілів.
– Все добре, не бійся, – заспокоїв їх Чет. Вранці повантажив трупи на віз і доправив їх до лісу, де зарив.
Потім на хутір прийшли денікінці. Роз’їзд козаків на чолі з офіцером, високим, білявим поручиком Синициним, з нервовим обличчям і тонкими вусиками. З ними був і пан Беккер, місцевий землевласник, який спершу втік від революції, а тепер ось повернувся і почав збирати пограбоване селянами майно свого маєтку. Цей Беккер нишпорив хатою. Знайшов килим, шафу і кілька книжок з картинками, які належали йому, а потім були вкрадені. Не Четом, ці речі йому подарували вдячні мешканці Синівки.
– То грабував маєток? – спитав офіцер у Чета і здивовано роздивлявся цього селюка, який мав напрочуд гарну статуру, наче не гречкосій якийсь, а біла кістка. – Ну що ж, відлупцюємо тебе у виховних цілях. Щоб знав, що не треба чуже брати. Знімай штани, Ванько.
Чет важко подивився на офіцера.
– Не Ванька я, – сказав тихо.
– Та мені плювати, хто ти є. Крав, то відповідай.
У дворі заплакали жінка з дитиною. Чет скривився. Якби не вони, він би так не дався. А то зняв штани і йому всипали спеціально заготовленими різками.
– Дивися, холопе, наступного разу розстріляємо! – сказав після екзекуції поручик і вони поїхали. Попереду козаки, а за ними Беккер на четівському возі зі своїм майном. Чет трохи почекав, потім дістав з хованки зброю і засідлав коня. Жінка намагалася зупинити. Любила Чета і боялася, що вб’ють його. Але він прибрав її руки і помчав лісом, лише одному йому відомими стежками навпростець. Сидіти не міг, то вимушений був скакати стоячи. Наздогнав козаків вже майже на виїзді з лісу. Поручнику Синицину пощастило, що терміново викликали до штабу і він поїхав до появи Чета, який перестріляв козаків і Беккера. Неквапливо зібрав зброю, коней, зняв чоботи,