Знову вечір. А тим часом перша вилазка тривала менше години… Дуже недовго, проте вражень я приніс під зав’язку, а про кінську дозу адреналіну годі й казати. Ще й досі руки тремтять… Але треба спробувати хоч трохи впорядкувати думки.

      Отже… Раніше я дивувався, коли про Чорнобая казали, що халепи липнуть до нього, мов бджоли до меду. Нічого-бо такого сам я за Мусієм не помічав… ну, майже… гаразд, вряди-годи. Аж тут зміг на власній шкурі спізнати всю слушність людської поголоски.

      Вийшли ми з катера без жодних пригод; капітан Ілу, як належить, першим ступив на землю нового світу, ми – за ним. Селосфорос заздрісно поїдав нас очима крізь ілюмінатор, ущипливо коментуючи наші розгублені фізіономії й застиглі пози. Ми шляхетно пробачали пілотові мимовільну неґречність. Вірніше, не помічали нічого, цілком поглинені знайомством із чужою природою.

      Ну, роззирнулися трохи, взяли проби ґрунту, зірвали кілька жорстких клубочків, немовби зліплених із соковитих набірних дисків – без сумніву, місцевих рослин. Затим почали походжати біля катера, тішачись несписанним відчуттям тверді під ногами. Чорнобаєві, втім, це швидко набридло, й він запропонував навідатися до лісу. Капітан Ілу для проформи трохи покомизився, проте пильність його явно була приспана впливом незвичної обстановки. Я ж глибокодумно мовчав, бо також був не від того, щоби прогулятися неземною пущею. Словом, наш зверхник урешті здався і, прихопивши кілька контейнерів для великих зразків, ми сторожко наблизилися до червоної стіни тутешніх дерев.