Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
гонінь Олесь Гончар, а ім’я Ліни Костенко огорнула мертва мовчанка, немовби її в літературі зовсім ніколи і не було.
Які ж то натхненні комуністичні шабаші вибухнули тоді! Вже ж давно поринули в минулому моторошні постанови в галузі літератури і мистецтва, здавалось, ніхто більше не почує на партійних зборах і виробничих нарадах ревних вірнопідданських прокльонів на адресу ворогів народу, які підступно проникли в монолітне соціалістичне суспільство, щоб його зсередини розкладати…
Але тут я зупинюся. Більшовицькі опричники мали рацію: здорові національні сили свідомо проникали у ворожу систему, щоб – коли не розкласти її, то хоч зайняти відповідальні посади і таким чином виховувати наукові і творчі національні кадри; мати змогу писати наукові праці з найменшою дозою промосковської апологетики і художні твори з національним підтекстом; заважати викачуванню з нашої землі природних скарбів для московського центру, потаємно виховувати дітей патріотами України.
Ми, і я зокрема, ставали новітніми Валенродами, які свідомо йшли в стан ворога, – це був один із засобів активної боротьби з неволею. Тож як фальшиво звучать нині каяття деяких колишніх членів комуністичної партії: «Я вірив!» Брехня, ніхто не вірив, нормальна людина не могла вірити в комуністичну ідеологію після десятків років кривавої комуністичної практики: в партію йшли або заради вигод і наживи, меншої або більшої влади, або ж – і таких валенродів було чимало – з диверсійною метою.
Щодо мене, то маю свідчення свого чесного валенродизму: в романі «Мальви» («Радянський письменник», 1969 р.) на сторінці 125-й я висловив своє кредо в такому ось пасажі, вилученому цензурою у виданнях вісімдесятих років:
«Йти на рожен і чесно вмирати – геройське діло. Таких героїв хвалять і шанують, про них складають пісні ашуги. Користь від їхніх подвигів немала – так. Ці безумці – то світочі, без яких жоден народ не міг би стати народом, бо його зневажали б за покору. Хтось мусить дати спалити себе на кострищі, хтось мусить вмирати напоказ без страху і каяття. Та це лише частина боротьби за волю. Є інші герої, які роблять другу половину справи, їх не шанують, ними гидують, але без них не може звершитися перемога. Вони мусять принижуватися, називати себе рабами і слугами, цілувати ноги своїм повелителям. І за це насильство, яке вони чинять над собою, треба їх шанувати. Бо приносять користі не менше. Вони проникають у саме серце ворога і зсередини точать його. А плата їм за це – ганьба від людей. Слава – першим. Тільки запам’ятай: той не любить своєї батьківщини, хто хоче нагороди за любов до неї».
Саме ці рядки спричинилися до натхненного виття вірнопідданих 1973 року. Які то були галасливі шабаші стужених за розправами інквізиторів!
«Партія урочисто клянеться, – вигукував на партактиві перший секретар львівського обкому В. Куцевол, – що ніколи більше в нашому здоровому соціалістичному суспільстві не з’явиться таке дерьмо, як „Собор“ і „Мальви“!» – «Я не читала