Кладовище домашніх тварин. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
ковдру. Я не знаю, що там сталося.
Необхідно було придумати, що робити далі. Це також входило в його обов’язки.
– Проведіть їх через інші двері. Мені потрібно поговорити з ними, але я не хочу, щоб вони побачили ще більше.
Мастертон полегшено зітхнув: йому не доведеться більше тут бути, і відчинив двері, впустивши в кімнату уривки розмов – схвильованих, зацікавлених, збентежених. Також до Луїса долинало виття поліцейської сирени – прибула внутрішня охорона кампусу. Його хоч трохи, та відпустило.
У горлі смертельно пораненого щось забулькало: він намагався говорити. Луїс розчув склади, не більше: все було нечітким і розмитим. Луїс схилився до юнака:
– Усе буде гаразд, друже, ти одужаєш.
Тієї ж миті він подумав про Рейчел та Еллі, і від цього йому скрутило шлунок. Він притис руку до рота і ледве стримав блювоту.
– Кі-и-и… – прохрипів помираючий. – Геее…
Луїс озирнувся довкола і раптом збагнув, що лишився з нещасним сам на сам. Краєм вуха він чув, як Чарлтон репетувала «карамелькам», що жорсткі ноші зберігаються в коморі біля другої палати. Та Луїс сумнівався, що дівчата зараз взагалі могли відрізнити свою голову від дірки в дупі. А це ж був їхній перший робочий день! Входини до світу медицини виявилися пекельними. Там, де лежала розтрощена голова хлопця, зелений килим поступово ставав брудно-кривавим. Мозкова рідина, слава Богу, перестала хлюпати з рани.
– На кладвишчі домажніх тварин, – прохрипів юнак і… і осміхнувся. І той жаский осміх до болю нагадував істеричну посмішку «карамельки», яка тримала штори.
Луїс витріщився на нещасного й не повірив власним вухам: подумав, що у нього слухова галюцинація. «Помираючий просто видав якісь звуки, а моя підсвідомість сама стулила їх у слова, наклала почуте на мій індивідуальний досвід». От тільки насправді було зовсім інакше, і вже за мить Луїсові довелося це усвідомити. Заціпеніння й дикий жах охопили його. Тіло хлопця судомно корчилося, а руки й ноги химерно дригалися… Та Крід уперто відмовлявся вірити. Так, скривавлені губи юнака на підлозі рухалися в ритмі вимовлених складів. Тож якщо це і була галюцинація, то не лише слухова, а й візуальна.
– Що ти сказав? – прошепотів Луїс.
Слова, які злетіли з холодних вуст, були вбивчо чіткими, неначе їх вимовив балакучий папуга:
– То не справжнє кладовище, – очі хлопця були незрячими, порожніми, налитими кров’ю, а рот скривила сардонічна посмішка.
Жах пронизав Луїса, стискаючи в крижаних лапах його гаряче серце. Здавалося, воно дедалі зменшується, падає в п’яти і вислизає геть, подалі від цієї мертвої скривавленої і – найгірше! – балакучої голови на підлозі кімнати очікування. Луїс не мав глибоких релігійних переконань, та й схильності до окультизму також не спостерігалося. Тож він був зовсім не готовим до цього… чим би воно не було.
Долаючи непереборне бажання кинутися світ за очі, він змусив себе ще ближче нахилитися до пораненого.
– Що ти сказав? – удруге запитав Луїс.
Знову