Майже по-людськи. Тарас Титорчук
Читать онлайн книгу.
їх, то як довго протримається скло у будь-якому вікні?
– То чого він став такий? – нарешті озвався Орест. – Це якась мутація, чи що?
– Да!.. Дааа! Я в кіно бачила! Тільки там були великі змії і ці… ящірки! А пам’ятаєш Годзіллу? – спитала Лада.
– Тупа стрічка, – однозначно відповів Орест. – Навіть всі хімікати на Землі, зусиллями всіх вчених, не здатні виростити такого дракона.
– А мені сподобалось. Як він ходив по місту і трощив усе! Такий сильний був. І великий, як тепер ваш коцька. А ваш коцька буде такий сильний, як Годзілла?
– Не знаю, може він ще виросте. А ти як думаєш, Дім?
Діма не відповідав. Орестові слова про хімікати та учених наштовхнули його на якісь думки. Та питання сестри їх перебило.
– Я… Я не знаю.
– Добре, то що ж нам тепер робити? Що ви збираєтеся робити? – Орест підвівся з розкладеного дивана. – Чому ви досі нікому не подзвонили?
– Бо ми не можемо, – відповів Діма.
– Домашній не працює, – підтримала Віка. – А мобільний в мене розряджений.
– Бо ти цілу ніч грала в своїх тупих покемонів.
– Покемонів не грають, їх збирають, – ображено відказала братові Віка. – Я грала в…
– Не важно – в шо ти грала, тепер ми сидимо без телефона. І навіть не можемо нікуди подзвонити.
– А якби могли, то куди б ми подзвонили? В службу вилову тварин? Чи у ветеринарію? І шо б сказали? Приїжджайте скоріш, у нас тут під вікнами лазить здоровенний кіт, заразився гігантизмом, це зараз поширене явище, чи не так?
– Так, успокойтесь! – гаркнув Орест. – Зараз не час і не місце для родинних сварок!
Віка здивовано вирячилась на нього, а потім опустила очі додолу і в них Діма помітив сльози. Орест заходився вибачатись, підсів до неї, приобійняв і почав лагідно пояснювати, що він мав на увазі. Та Діма раптово зрозумів, що причина сліз сестри криється не зовсім в словах Ореста. Навіть те що сказав Діма лише опосередковано розбурхало її емоції. Віка перебувала на межі плачу, тому що витратила весь заряд батареї на програми, якими бавилась до ночі. А гралася вона, бо намагалась відволіктися від думок про те, що трапилось ввечері, бо ігри змушували ненадовго забути про карету швидкої, яка відвозить млявого батька із розбитою головою.
Зненацька злість на Віку щезла.
– Орест, а як же твій айфон?
Хлопець звів розгублений погляд на Діму:
– А я його навіть не думав брати з собою. Ми ж думали просто забрати вас до себе, витягнути щось із холодильника, я вчора взяв «Робокопа» на Блю Рей, думав подивимось на плазмі, – Орест трохи поміркував. – Мабуть, треба сходити за ним.
– І думати забудь! – шарпнула його за рукав Віка. – Ти бачив, яка та котяра здоровецька? Якшо він тебе побачить, то як думаєш, шо він з тобою зробить?
– Але ж він домашній кіт! Завжди лагідний до всіх.
Діма подумав, що це не зовсім правда. Місяць тому, коли почався парувальний сезон, він якось бачив, як біля городу коцька тримає в заручниках кицьку. Він був на ній, обхопив її лапами, а вона намагалась