Не йди. Марґарет Мадзантіні
Читать онлайн книгу.
і водночас відразливим, уся його постать від волосся до одягу пожовкла від нікотину. Курив навіть перед церквою. Чоловік потиснув мені руку, намагаючись обійняти, та я ухилився від його обіймів. Здавалося, що ніхто з нашої родини його не знав. Він пішов, підскакуючи по сходах, затягнутий у переливчастий піджак. Мені здалося, що в цьому незнайомому чоловікові, у якому було намішано всього потроху, і була єдина спадщина від мого тата.
І я думав про нього, їдучи до моря, до твоєї мами. Ця смерть без болю, така раптова, протягом наступних місяців бентежила мене більше, ніж я очікував. Я прокинувся якось уночі й зрозумів, що тепер я – сирота, сидячи на кухні, між холодильником і столом, не через те, що його не стало, а через бажання мати тата, через ту віддалену можливість, яку він, напевно, зберігав і якою я зневажав через пиху. У мені викристалізувалося глухе й мовчазне оплакування. Було вже літо, а це дивне відчуття дискомфорту зберігалося. Можливо, холод приведе мене в норму. Я їхав до моря і тепер думав провести серпневу відпустку з Ельзою в Норвегії. У мене було бажання пройтися краєм глибоченних тектонічних урвищ, підніматися на фіорди, перетнути Вестерфіорд і дістатися Лофотенських островів. А потім стояти там з почервонілою на вітрі шкірою, витягуючи тріску, більшу від мене, в кобальтовому морі. Переді мною вела машину жінка середнього віку, я їхав за нею вже добрий шмат дороги. Я міг би увімкнути «поворот», посигналити та об’їхати її, прискоривши рух. Та я не став цього робити, поклав руки на кермо й очікував. Під коротким волоссям можна було побачити жіночу потилицю з гребінцем. Ця жінка добре тримається, і спина в неї, мов у дівчини, та вона втратила чуття орієнтації. Годі, зараз посигналю, щоб у неї всередині аж зойкнуло. Та я вже думаю про свою матір. Вона отримала водійські права досить пізно, зробила собі такий подарунок. Вона виїздила на своїй скромній малолітражці, у якій пахло поліроллю, і їхала бозна-куди. Її обережно складене пальто з ялинковим малюнком лежало завжди на сидінні поряд. Машину вона водила саме так, як і ця жінка, що їде переді мною, учепившись за кермо, немов боялася, що хтось ударить її в спину сигналом клаксона. Анджело, ну чому життя зводиться до таких дрібниць? А де ж милосердя? Та де серцебиття моєї мами? Де серцебиття всіх, кого я любив? Дай мені кошик, доню, той кошик, з яким ти ходила в дитячий садок. Я хочу позбирати в нього, наче світляків у темряві, усі ті проблиски, що були в моєму житті.
Жінка, що їхала переді мною, уповільнила рух, і я теж уповільнив. Я дозволяв себе вести, немов немовля у возику. Луки обабіч дороги були суцільним болотом. Приблизно в цій же місцині мій автомобіль зупинився кілька тижнів тому.
Зелені двері було замкнуто. Я постукав кілька разів, ніхто не відгукнувся. Машини пролітали шляхопроводом, мов стріли, казна-скільки разів я проїжджав там зверху, коли прямував до моря, не знаючи про життя тут, унизу. Інші будинки стояли поза опорами, іржаві бараки, житлові трейлери. Каркас спаленого автомобіля лиховісно виднівся в траві,