Не йди. Марґарет Мадзантіні
Читать онлайн книгу.
готово? – запитав Альфредо.
– Так, – відповіла медсестра.
– Тоді мерщій нагору!
Ада підходить до тебе, відключає апарат штучного дихання та підключає тебе до кисневої подушки на час транспортування. Потім тебе везуть. Бачу, як твоя рука спадає з нош, поки тебе везуть у ліфті, Ада нахиляється та кладе її на місце.
Я залишаюся з Альфредо, ми сидимо з ним у кімнаті, сусідній з реанімаційною. Альфредо вмикає світло діафаноскопа, підносить до нього твій томографічний знімок і дивиться на нього впритул. На певному місці він зупиняється, наморщує чоло між бровами, вдивляється пильніше. Я знаю, що означає шукати слід, який би міг тобі допомогти, на розмитому томографічному знімку.
– Бачиш, – каже він, – ось головна гематома, одразу ж над твердою мозковою оболонкою, сюди я доберуся легко… Треба подивитися, наскільки пошкоджено мозок, цього не можна знати наперед. Потім ще отут далі, не знаю, можливо, це крововилив від зворотного удару…
Ми дивимося один на одного в неяскравому світлі, яке проектує на наші плечі твій мозок. Знаємо, що не можемо брехати один одному.
– Може статися, що в неї вже почалися ішемічні ускладнення, – шепочу я.
– Мені треба туди зазирнути, тоді знатимемо.
– Їй п’ятнадцять років.
– Тим краще, серце сильне.
– Вона не сильна… ще маленька.
Я стаю навколішки й уже плачу, не стримуючись, притискаючи долоні до мокрого обличчя.
– Вона помре, правда ж? Ми обидва це знаємо, у неї в голові повно крові.
– Аніхріна, Тімотео, ми не знаємо.
Він стає на коліно біля мене, бере мене під руки й сильно струшує та при цьому струшується сам.
– Зараз почнемо оперувати й побачимо. Я витягну гематому, дам мозку продих і побачимо, що буде. – Він піднімається. – Ти будеш разом зі мною, так?
Витираю собі носа й очі передпліччям, перш ніж піднятися. На щетині в мене залишається блискуча смужка слизу.
– Ні, я вже нічого не пам’ятаю в мозку, я тобі не помічник…
Альфредо пильно дивиться на мене своїм спокійним поглядом, він знає, що я брешу.
У ліфті ми більше не розмовляємо, дивимося вгору на номери поверхів, що підсвічуються по черзі. Розходимося без слів, навіть не доторкнувшись один до одного. Ще кілька кроків, і я вже сідаю в ординаторській. Альфредо готується. Подумки стежу за його рухами, за цим ритуалом, який я так добре знаю. Його руки поринають по самі лікті у великий умивальник з нержавійки, пальцями він дістає з паперової обгортки продезінфіковану губку, відчувається запах амонію. Одна медсестра подає йому рушник, а друга зав’язує халат. Незвичайне мовчання панує навкруги, мовчання людей, які щойно оніміли. Перед відчиненими дверима проходить санітар, якого я добре знаю, я перехоплюю його погляд, та він квапливо опускає очі на підлогу. Потім у дверях з’являється Ада. Вона так і не вийшла заміж, живе в одноповерховому будиночку з садом.
– Ми починаємо, ви впевнені, що не хочете бути присутнім?
– Так.
– Вам