Дев'ять з половиною тижнів. Елізабет Мак-Нілл
Читать онлайн книгу.
до них. Він годує їх, щодня наливає їм свіжу воду, змінює наповнювач у лотку і, здається, вважає це своїм прямим обов’язком; вони ж, своєю чергою, очікують на регулярне надання цих послуг. Між ними відсутній будь-який видимий обмін люб’язностями, окрім, якщо це можна вважати за прояв ніжності, повільної котячої прогулянки його розпростертим тілом та його мовчазної толерантності до такої поведінки (враховуючи майже повну відсутність будь-яких емоцій у кота та чоловіка, дуже сумнівно, що це можна називати так).
Він сидить на дивані. Я сиджу на двох подушках на підлозі, його ноги стоять обабіч моїх плечей, спиною я обперлася на диван, шия та плечі спочивають на його передньому краю; моя голова, закинута назад, лежить між його стегон. Він бавиться з моїм волоссям: вибирає пасмо за пасмом та накручує кожне на пальці; запускає чотири пальці під частину волосся, піднімає його та лагідно прибирає від шкіри; розтирає й дуже повільно робить мені масаж від чола до скронь знову й знову.
Кронкайт бажає нам «на добраніч», і ми дивимося нескінченні шоу: гру, а тоді програму, у якій полісмени то переслідують машини, то потрапляють в автокатастрофи. Кадри, що повторюються знову й знову (наприкінці випуску новин він вимкнув звук), створюють заспокійливий та на диво доречний акомпанемент до історії котів, яку він неспішно розкриває мені.
Перший з’явився в його житті разом із жінкою, що чотири роки тому впродовж деякого часу жила з ним. Вона щойно перевезла свого кота на його квартиру, коли їй запропонували престижну посаду в Цюриху, і вона вирішила емігрувати до Швейцарії. Кіт залишився з ним. Ще кілька місяців він вважав себе лише тимчасовим опікуном тварини, яка від самого початку почувалася, як удома: шолудива, нечесана, з майже лисим хвостом, вона нагадувала дивну палітру кольорів, що не пасували один до одного, мов в одязі, що був популярним протягом останніх кількох зимових сезонів: виготовлений із матеріалу, який дістав загадкову назву «кумедне хутро» та імітував фасон і пошив, якщо не цілком зовнішній вигляд, ранньої американської стьобаної ковдри. Він намагався – спочатку дуже активно – знайти котові нову сім’ю. Але доволі швидко йому довелося визнати, що знайомих людей (дехто з яких міг забрати кошеня, тоді як інші хотіли лише сіамську породу) не так легко ввести в оману, бо їхні дивні візити були геть нетривалими, бо вони аж ніяковіли від думки про те, як конкретно ця істота оселиться в їхніх затишних і зі смаком облаштованих мангеттенських апартаментах. Одного разу він навіть розмістив оголошення в «Таймс». І попри те, що вказав свій домашній та робочий номери, попри те, що оголошення було в газеті протягом п’яти днів поспіль, йому не зателефонувала жодна особа. Час від часу впродовж цих місяців він думав про те, щоб віддати кота до притулку для тварин. Але згодом вирішив відкласти це рішення, принаймні на деякий час. Ця можливість, думав він, завжди в нього буде; а тим часом раптово може трапитися ліпший для кота варіант.
Роком пізніше в нього гостювала одинадцятирічна племінниця, що приїхала до Нью-Йорка на змагання з орфографії,