Графиня. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
бо ж думаю, що дитина більше не винесе. Та й ни треба йому диветися, як буду закопувати. І кому він мішав, такий песик? Никого ж не вкусив, шкоди не зробив. Я вже й з Герасимихою, сусідкою мею, посварилася. Бо ж її внук, то таки анциболот. Так це, й він божиться, що не чіпав.
Я оглянув собачку. Справді, складалося враження, що його задушено. Але не руками, бо інакше б лишилися сліди. Хіба що руками, зодягнутими в рукавиці, але така думка виглядала геть абсурдною.
– Наче лещатами, – вголос поміркував я.
– Лещатами? Так як же то? Ой людоньки, до чого ми дожилися…
Я допоміг засипати ямку, що стала могилою для симпатичного дворняжки з домішкою якоїсь явно благородної породи. Але я не міг пригадати якої, бо не надто розбирався в собачих породах. При нахилянні ще більше запекла побита спина.
Ми йшли удвох з жінкою, яка бідкалася, як тепер пояснити внукові, чому без нього закопали собачку, і думав про те, що удар, завданий Любою, я сприйняв як її виклик мені. Мені було незрозуміло: чи справді вона хотіла принизити мене, чи порятувати? Може, вона не хотіла, аби її наречений дізнався, хто її вчитель? Чи це була плата, справжня плата за ніч, подаровану нею тоді, коли вона прийшла сама? Я так нічого й не вирішив. Степанида йшла поруч аж до самої моєї оселі, аби розказати Марії про трагедію з песиком.
Марія стояла на своєму подвір’ї і дивилася якось так, наче хотіла повідомити мені бозна-яку приємну новину. Втім, так воно й виявилося. Коли вже Степанида виговорилася, виливши і біль, і обурення, та пішла нарешті пояснювати внукові, де подівся песик, Марія сказала:
– Поки тебе не було, приходила Люба.
– Люба? Яка Люба? – спочатку я не второпав.
– Таж твоя учениця. Микитихи дочка. Художниця.
– Люба приходила сюди?
– А чого тебе так дивує? Казала, що ще прийде, бо ж не застала.
– Чого їй треба було? – мало не зойкнув я.
– Просила на весілля.
– На весілля?
– Авжеж. Хіба ти не знав, що вона з женихом приїхала? Весілля мають тут, у Любиної матері, справити, на цю неділю.
Я стояв схожий на соляний стовп, до якого ведуть чергового мученика, найбільшого грішника, більшого за якого годі й уявити. І раптом відчув, як мені почали сипати сіль на мою сполосовану спину.
ХІ
Чотири дні, які лишилися до Любиного весілля, були, мабуть, найгіршими і найгіркішими днями мого життя. Я чекав і боявся приходу Люби. Я бажав, аби вона прийшла, хоч і не уявляв, як спілкуватимуся з нею. Удаватиму, що нічого не трапилося, якщо вона вдасть, що мого походу до її кімнати не було? Вижену її геть з мого порога? Чи, може, втекти самому кудись із дому, поїхати на ці дні в село, абощо, доки ще навчання в школі не почалося?
І раптом гранично чітко усвідомив – я хочу, щоб вона прийшла. Ця жінка, молоде стерво, жорстока підступниця (можна як завгодно називати), притягувала мене до себе навіть після тієї жорстокої розправи, якої довелося зазнати.
Я виходив з дому, блукав полями і луками довкола міста. Брав із собою мольберта,