Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
на вістрі леза. У майстернях таких не набивають. Це тюремне мистецтво. У Татмена в чоботях зріст під метр дев’яносто, і важить він як мінімум дев’яносто кіло. А то й усю сотню. А Сендерсон – метр сімдесят п’ять на зріст, і вага в нього – трохи за сімдесят.
– Послухайте, перепрошую, що показав вам палець, – каже Сендерсон. – То я зопалу. Але ви виїхали на мою смугу без…
– Гля, шо ти з моєю тачкою зробив! – бикує Татмен. – Я на ній і трьох місяців не проїздив!
– Нам потрібно обмінятись інформацією для страхових. – А ще їм потрібен коп. Сендерсон роззирається довкола в пошуках поліцейського, але бачить лише роззяв, які пригальмовують, щоб прикинути суму збитків, а тоді знову тиснуть на газ.
– Ти думаєш, у мене страховка є? Та кредит на цю суку стіки бабла жере, що я не вспіваю платить!
Страховка в тебе бути мусить, думає Сендерсон, такий закон. Та тільки цей гевал не вважає себе зобов’язаним щось там мати. Остаточне свідчення цьому – гумові яєчка, що теліпаються під номерами.
– Ти чо мене, дебіл, не пропустив?
– Часу не було, – пояснює Сендерсон. – Ви підрізали, не блимнули…
– Я блимнув!
– Тоді чому поворотник не увімкнений? – показує Сендерсон.
– Бо ти мені, сука, фару розбив, слоняра ти! І шо я тепер своїй дівчині скажу? Вона, блядь, перший внесок платила. Та не пхай ти мені цю херню в ніс!
Він вибиває з руки на землю страховий поліс і свідоцтво про реєстрацію автомобіля, які досі простягає йому Сендерсон. Той, приголомшений, дивиться на свої документи – вони тепер лежать на дорозі.
– Я поїхав, – каже Татмен. – Я собі поремонтую, ти – собі. Отак і розбіжимося.
Пошкодження в «Субару» набагато гірші, ніж у абсурдно великого пікапа, – на півтори-дві тисячі гірші. Але навіть не це змушує Сендерсона заговорити. І не страх перед тим, що цей дуболом вийде сухим з води: усе, що Сендерсон мусить зробити, – переписати номер з таблички, під якою теліпається та гумова мошонка. І його діймає навіть не спека (колосальна, до речі). Його діймає думка про батька, який сидить на пасажирському сидінні, причмелений від заспокійливого, не розуміє, що сталося, хоче спати. Вони вже мали бути на півдорозі до «Розкішного маєтку», але ж ні. Ні. Бо цьому прибацаному засранцю закортіло зрізати кут на дорозі. Прямо ж таки мусив попертися проти транспорту до тієї зеленої стрілки, поки не згасла, бо інакше світ би накрила пітьма й повіяли вітри Судного дня.
– Ні, так не піде, – каже Сендерсон. – Це сталося з вашої вини. Ви мене підрізали, не ввімкнули сигналу. Я не мав часу загальмувати. Покажіть свідоцтво про реєстрацію та водійські права.
– Хрін тобі, – каже здоровило і б’є Сендерсона в живіт. Сендерсон складається навпіл; усе повітря зі свистом вилітає з легень. Дурний він був, що спровокував водія пікапа, і знав же, що не треба. Та один погляд на ті аматорські татухи, і будь-хто би зрозумів, що не треба; але він усе одно на це пішов,