Ловець снів. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
у вікно широко розплющеними порожніми очима. Джонсі здалося, що запах у спальні почав розвіюватися, хоча, можливо, він просто звик, як звикаєш до запаху мавпятника в зоопарку, якщо надто довго перебуваєш у ньому. – Господи, який сніг.
– Угу, – сказав Джонсі. – Як живіт?
– Краще. – Погляд Маккарті перемістився на обличчя Джонсі. Виразний погляд переляканої дитини. – Вибачте, що я так пускав гази. Ніколи раніше зі мною такого не траплялося, навіть в армії, коли ми харчувалися самими бобами… Але мені вже краще.
– Точно не хочеш сходити в туалет перед сном? – У Джонсі було четверо дітей, і це запитання вирвалося в нього майже автоматично.
– Ні. Я сходив у лісі, саме перед тим, як ти знайшов мене. Дякую, що пустив мене в будинок. Дякую вам обом.
– Та ну, які подяки, – зніяковів Бобер, переступаючи з ноги на ногу. – Будь-хто пустив би.
– Можливо, – сказав Маккарті. – А може, й ні. У Біблії сказано: «Ось стою під дверима і стукаю…»
Вітер за вікном заревів іще завзятіше, змусивши «Діру в стіні» затремтіти. Джонсі чекав на продовження, Маккарті, схоже, хотів щось додати, але не став. Закинув ноги на ліжко й натяг на себе ковдру.
Звідкись із глибин ліжка долинув черговий довгий тріск, і Джонсі вирішив, що з нього досить. Одна справа – дати дах мандрівникові, який прийшов до твого дому перед самою бурею, зовсім інша – стояти і слухати, як він скидає газові бомби.
Бобер вийшов за ним із кімнати і тихо зачинив двері.
Коли Джонсі хотів щось сказати, Бобер похитав головою, підняв до губ палець і провів Джонсі через велику кімнату на кухню. Далі від Маккарті можна було піти хіба що в сарай надворі.
– Чорт, із цим мужиком коїться щось недобре, – сказав Бобер, і в білястому світлі кухонних флуоресцентних ламп Джонсі побачив, як сильно стривожений його старий друг. Бобер порився в широкій передній кишені комбінезона, знайшов зубочистку, вставив її в рот і почав гризти. За три хвилини – рівно стільки, скільки запеклому курцеві потрібно, щоб прикінчити сигарету, – він перетворить зубочистку на жменьку стружки. Джонсі не розумів, як це витримують зуби Бобра (і його шлунок), але той робив це все життя.
– Сподіваюсь, ти помиляєшся, але… – Джонсі похитав головою. – Ти коли-небудь чув, щоб перділи з таким запахом?
– Ні, – мовив Бобер. – Але поганий шлунок – це не найчудніше, що відбувається з цим типом.
– Тобто?
– Ну, хоча б те, що він думає, ніби сьогодні одинадцяте листопада.
Джонсі уявлення не мав, про що каже Бобер. Одинадцятого листопада їхня власна мисливська компанія прибула сюди, як зазвичай, набившись у «скаут» Генрі.
– Бобре, зараз середа. Чотирнадцяте.
Бобер кивнув і мимоволі всміхнувся. Зубочистка, яка вже втрачала форму, перекотилася з одного кута рота в інший.
– Я це знаю. Ти це знаєш. А він не знає, оцей Рік. Він упевнений, що сьогодні неділя.
– Бобре, що конкретно він тобі сказав?
Багато сказати гість просто не встиг