Ловець снів. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
кивнув. «Мені моторошно, – подумав він. – Сиджу тут посеред заметілі й тремчу зі страху. Прокляття, хочу, щоб Генрі повернувся. Ось так».
– Джонсі?
– Що? Ми будемо догравати цю партію чи ні?
– Звичайно, але… Як думаєш, із Генрі та Пітом нічого не сталося?
– Чорт забирай, звідки я знаю?
– Ти не… відчуваєш? Може, бачиш…
– Я не бачу нічого, крім твоєї фізіономії.
Бобер зітхнув.
– Але, гадаєш, у них усе гаразд?
– Узагалі-то так. – І все ж погляд його ковзнув спершу на годинник на стіні – пів на дванадцяту, – а потім на зачинені двері спальні, за якими був Маккарті. Посеред кімнати погойдувався і повертався від тихого руху повітря ловець снів. – Вони просто повільно їдуть. Скоро будуть. Давай краще грати.
– Добре. Вісім.
– П’ятнадцять за дві.
– Блядь! – Бобер сунув у рот зубочистку.
– Двадцять п’ять.
– Тридцять.
– Пропускаю.
– Один за дві.
– Ну це взагалі! Хоч стій, хоч трахай! – Бобер виснажено реготнув, коли Джонсі переставив свій кілочок на третій пункт. – Ти, коли здаєш, завжди вставляєш кілочки мені в дупу.
– Я вставляю тобі кілочки в дупу, і коли ти здаєш, – зауважив Джонсі. – Правда очі коле. Грай.
– Дев’ять.
– Шістнадцять.
– І одне за останню карту, – сказав Бобер так, ніби здобув моральну перемогу, і підвівся. – Сходжу надвір, віділлю.
– Навіщо? Якщо не знаєш, у нас є чудовий туалет.
– Я знаю. Просто хочу перевірити, чи зможу написати своє ім’я на снігу.
Джонсі розсміявся.
– Ти коли-небудь подорослішаєш?
– Ні, коли б моя воля. І тихіше. Не розбуди гостя.
Джонсі зібрав карти й тасував, поки Бобер ішов до дверей. Йому згадалася версія гри, в яку вони грали, коли були дітьми. Називали вони її «гра Даддітса» і грали зазвичай у вітальні Кейвеллів. Від звичайного крибеджу вона відрізнялася тільки тим, що кілочки розставляв Даддітс. «У мене десять, – говорив Генрі. – Став мені десять, Даддітсе». І Даддітс зі своєю дещо дивною щасливою усмішкою, від вигляду якої в Джонсі незмінно піднімався настрій, ставив чотири, або шість, або десять, або взагалі до хріна, аж два десятки. Головним правилом цієї гри було ніколи не скаржитися, ніколи не говорити: «Даддітсе, це забагато» або «Даддітсе, цього замало». Як же вони реготали. Містер і місіс Кейвелли теж реготали, якщо бували в кімнаті, і Джонсі згадав, як одного разу, коли їм було років п’ятнадцять-шістнадцять (а Даддітс весь час лишався в одному віці, що було так прекрасно і страшно), так от, того разу Алфі Кейвелл заплакав і сказав: «Хлопчики, якби ви тільки знали, що це означає для мене і для дружини, якби ви тільки знали, що це означає для Дуґласа…»
– Джонсі.
Голос Бобра, напрочуд невиразний. Холодний вітер увірвався крізь відчинені двері кухні, і руки Джонсі взялися гусячою шкірою.
– Зачини двері, Бобре, ти що, в хліві народився?
– Іди-но сюди. Ти маєш це побачити.
Джонсі підвівся й підійшов