Відродження. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
до свого робочого стола (печально порожнього тепер) і спакував останні предмети: пару великих квадратних акумуляторів, що їх називав «сухими батареями». Потім накрив ящик кришкою і заходився наглухо зав’язувати його двома відрізками товстої мотузки.
– Конні теж хотів прийти, подякувати вам, але в нього… е-е… сьогодні футбол. Чи щось таке.
– Та пусте. Я взагалі сумніваюся, що я чимось допоміг.
Я був шокований.
– Та ви що, ви ж повернули йому голос! Своїм пристроєм повернули!
– О так. Мій пристрій. – Він зав’язав другу мотузку й смикнув, щоб перевірити, чи щільно прилягає. Рукави футболки були закасані до плеча, і я побачив, які в нього крутезні м’язи. Раніше я їх не помічав. – Електричний стимулятор нервів.
– Преподобний Джейкобз, вам треба його продати! Купу грошей заробите!
Він сперся ліктем на ящик, підпер рукою підборіддя й задумливо подивився на мене.
– Ти думаєш?
– Так!
– Я дуже в цьому сумніваюся. І сумніваюся, що мій ЕСН взагалі якось посприяв одужанню твого брата. Розумієш, я склепав його того ж дня, коли ви прийшли. – Він розсміявся. – І підключив до дуже маленького моторчика японського виробництва, який висмикнув з іграшки Моррі, робота Роско.
– Правда?
– Правда. Сама ідея цінна, у цьому я впевнений, але такі прототипи, зібрані на коліні, без жодних експериментальних перевірок, працюють вкрай рідко. Хоча я думав, що шанс у мене є, бо ніколи не сумнівався в діагнозі доктора Рено. То було розтягнення нерва, не більше.
– Але…
Він підняв ящик. М’язи на руках випнулися, на них чітко проступили вени.
– Ходімо, синку. Пройдися зі мною.
Я пішов за ним до машини. Він поставив ящик біля заднього крила, оглянув вміст багажника і сказав, що доведеться переставити валізи на заднє сидіння.
– Джеймі, можеш узяти маленьку? Вона не важка. Коли їдеш далеко, краще багато з собою не брати.
– А куди ви поїдете?
– Гадки не маю. Але думаю, зрозумію, коли туди приїду. Якщо ця бляшанка не зламається. Вона стільки пального спалює, що може весь Техас без нафти залишити.
Ми перемістили валізи на заднє сидіння «форда». Застогнавши від зусилля, преподобний Джейкобз запхнув великий ящик у багажник. Затріснув кришку і сперся на машину, вивчаючи мене поглядом.
– Джеймі, у тебе чудова сім’я і чудові батьки, які по-справжньому приділяють вам увагу. Якби я попросив їх описати вас, дітей, то вони б сказали, що Клер – по-материнськи турботлива, Енді любить покомандувати…
– О, це вже точно.
Він широко всміхнувся.
– Такий у кожній сім’ї є, малий. Вони б сказали, що Террі – як машина, а ти мрійник. А яким словом вони могли б описати Кона?
– Заучка. Або фолк-співак, відколи в нього гітара з’явилася.
– Може, й так, але мені здається, що це не перші слова, які б спали їм на думку. Помічав, які в Кона нігті?
Я розсміявся.
– Він їх гризе, як дурний! Якось тато запропонував йому бакс, щоб він на тиждень перестав це