Переможець завжди самотнiй. Пауло Коельйо
Читать онлайн книгу.
шкільній виставі; це було в Чикаго, де минуло її дитинство й де вона навчалася в одному з двох найдорожчих коледжів того регіону. Проте її бажання перемогти народилося не з одностайних оплесків тамтешньої публіки, що складалася з батьків, матерів, інших родичів та вчителів.
Радше навпаки: вона грала божевільного Капелюшника, з яким Аліса зустрічається в Країні Дивовиж. Вона перемогла на конкурсі, в якому брали участь багато інших хлопців і дівчат, бо та роль вважалася однією з найголовніших у п’єсі.
Першою фразою, яку вона мала промовити, були такі слова: «Тобі треба постригти волосся».
На цю репліку Аліса мала відповісти: «Це показує, що ви не дуже чемно зустрічаєте гостей».
Коли настала довгосподівана мить, Габріела так розхвилювалася, що забула багаторазово відрепетируваний та повторений текст і сказала: «Тобі треба відростити волосся». Дівчина, яка грала Алісу, відповіла їй тією самою фразою про нечемність, і публіка нічого не помітила. Габріела, проте, завважила свою помилку.
І втратила дар мови. А що божевільний Капелюшник був персонажем, необхідним для подальшого розгортання подій у виставі, а діти не звикли імпровізувати на сцені (хоча чудово вміють це робити в житті реальному), то ніхто не знав, що робити – аж поки, після того як актори кілька хвилин безпорадно перезиралися між собою, одна з учительок не заплескала в долоні, оголосила антракт і звеліла, щоб усі покинули сцену.
Габріела не лише покинула сцену, а й, плачучи, втекла зі школи. Наступного дня вона довідалася, що сцену з божевільним Капелюшником викинули з п’єси й виставу поновили з того місця, де починається гра в крикет із Королевою. І хоч учителька сказала, що це не має найменшого значення, бо в історії про пригоди Аліси в Країні Дивовиж і так усе поставлено з ніг на голову, на перерві всі хлопці та дівчата об’єдналися й добряче налупцювали Габріелу.
Бувало, що лупцювали її й раніше, проте вона навчилася боронити себе з не меншою завзятістю, аніж тоді, коли й сама нападала на слабших дівчат, а таке відбувалося щонайменше один раз на тиждень. Але того разу вона мовчки терпіла биття, не сказавши жодного слова й не проливши жодної сльози. Її поведінка так здивувала нападників, що вони дуже скоро дали їй спокій, адже їм було цікаво, щоб вона кричала й плакала від болю, а що їй, здавалося, було байдужісінько, б’ють вони її чи не б’ють, то вони відразу втратили до неї інтерес. Проте в ті хвилини, після кожного удару, який вона одержувала, Габріела думала: «Я стану великою актрисою. І всім вам, усім до одного, колись стане соромно за те, що ви сьогодні так повелися зі мною».
Хто каже, що діти неспроможні зрозуміти, чого вони хочуть від життя?
Дорослі.
А коли ми виростаємо, то віримо, що саме вони наймудріші, що саме їм притаманна найбільша у світі розважливість. Багато дітей опинялися в такому самому становищі, коли їм доводилося грати на сцені божевільного Капелюшника, Сплячу Красуню, Аладдина або Алісу, – і в ту мить вони вирішували назавжди