Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
як звучала Албертова скрипка, коли ви стояли за шість футів від неї. Або подивіться довкола, містере Ґефні, просто подивіться довкола. Те, що відбувається з нами… те, у що ми втрапили… оце і є божевільне лайно.
Дон нахмурився й засунув руки глибоко собі в кишені.
– Продовжуйте, – попросив Браян.
– Гаразд. Я не кажу, що зрозумів усе правильно; я лише пропоную гіпотезу, яка пасує ситуації, в якій ми опинилися. Скажімо, такі проріхи в тканині часу коли-не-коли трапляються, але над незаселеними просторами – під якими я маю на увазі, звісно, океан. Я не можу сказати, чому це відбувається, але все одно логічно прийняти таке припущення, оскільки саме там, як здається, трапилася більшість тих зникнень.
– Атмосферні чинники над водою майже завжди відрізняються від атмосферних чинників над обширними земними просторами, – сказав Браян. – У цьому може бути справа.
Боб кивнув:
– Правильно чи ні, але це гарний напрямок думки, тому що так ми потрапляємо у той контекст, з яким усі добре знайомі. Це може бути схожим на рідкісні атмосферні явища, про які подеколи повідомлялося: перекинуті догори дном смерчі торнадо, закільцьовані райдуги, зоряне світло вдень. Такі проріхи в часі можуть з’являтися і зникати у випадковому порядку або можуть рухатися так, як рухаються атмосферні фронти і антициклони, але вони дуже рідко з’являються над суходолом. Проте будь-який статистик вам скаже, що те, що може трапитися, рано чи пізно трапиться, тому ми припустимо, що минулої ночі така проріха нарешті з’явилася над суходолом… і ми мали нещастя в неї влетіти. І ми знаємо ще дещо. Якесь невідоме правило чи властивість цієї фантастичної атмосферної примхи робить неможливим для будь-чого живого пройти крізь неї інакше, як тільки в стані міцного сну.
– Ай, чисто тобі якась страшна казка, – сказав Ґефні.
– Я цілком погоджуюся, – озвався Креґ з підлоги.
– Заткни свою срану пельку, – гарикнув на нього Ґефні.
Креґ заморгав, а потім задер верхню губу в безпорадно глузливому вищирі.
– Схоже на правду, – тихенько промовила Бетані. – Схоже на те, що ми не в ладу з… з усім.
– Що сталося з екіпажем і пасажирами? – запитав Алберт. Пригніченим голосом. – Якщо літак пролетів наскрізь і ми опинилися тут, що сталося з іншими?
Власна уява вже забезпечила його відповіддю у формі раптової невитравної картини: сотні людей валяться з неба, тріпочуть краватки і піджаки, задираються вгору сукні, відкриваючи пояси для панчіх і нижню білизну, спадає взуття, з кишень випадають авторучки (тобто, ті, що не залишилися в літаку); люди розмахують руками й ногами і намагаються кричати в розрідженому повітрі; люди, після яких залишилися гаманці й сумочки, і дріб’язок монет, і – принаймні в одному випадку – кардіостимулятор. Він побачив, як вони, наче невибухлі бомби, б’ються об землю, плющачи кущі, здіймаючи хмарки кам’янистої пилюки, карбуючи ложе пустелі обрисами своїх тіл.
– Як на мій здогад, вони випарувалися, – сказав Боб. – Розутілилися на прах.
Дайна спершу не зрозуміла; потім вона