«Із города із Глухова

      Полки виступали

      З заступами на лінію,

      А мене послали

      На столицю з козаками

      Наказним гетьманом!

      О Боже наш милосердий!

      О царю поганий,

      Царю проклятий, лукавий,

      Аспиде неситий!

      Що ти зробив з козаками?

      Болота засипав

      Благородними костями;

      Поставив столицю

      На їх трупах катованих!

      І в темній темниці

      Мене, вольного гетьмана,

      Голодом замучив

      У кайданах. – Царю! царю!

      І Бог не розлучить

      Нас з тобою. Кайданами

      Скований зо мною

      Навік-віки. Тяжко мені

      Витать над Невою.

      України далекої,

      Може, вже немає.

      Полетів би, подивився,

      Так бог не пускає.

      Може, Москва випалила

      І Дніпро спустила

      В синє море, розкопала

      Високі могили —

      Нашу славу. Боже милий,

      Зжалься, Боже милий».

      Та й замовкло; дивлюся я:

      Біла хмара криє

      Сіре небо. А в тій хмарі

      Мов звір в гаї виє.

      То не хмара – біла пташка

      Хмарою спустилась

      Над царем тим мусянджовим

      І заголосила:

      «І ми сковані з тобою,

      Людоїде, змію!

      На Страшному на сýдищі

      Ми Бога закриєм

      Од очей твоїх неситих.

      Ти нас з України

      Загнав, голих і голодних,

      У сніг на чужину

      Та й порізав; а з шкур наших

      Собі багряницю

      Пошив жилами твердими

      І заклав столицю

      В новій рясі. Подивися:

      Цер[к]ви та палати!

      Веселися, лютий кате,

      Проклятий! проклятий!»

      Розлетілись, розсипались,

      Сонечко вставало.

      А я стояв, дивувався,

      Та аж страшно стало.

      Уже вбогі ворушились,

      На труд поспішали,

      І москалі на розпуттях

      Уже моштрувались.

      Покрай улиць поспішали

      Заспані дівчата,

      Та не з дому, а додому!

      Посилала мати

      На цілу ніч працювати,

      На хліб заробляти.

      А я стою, похилившись,

      Думаю, гадаю,

      Як то тяжко той насущний

      Люди заробляють.

      От і братія сипнула

      У сенат писати

      Та підписувать, та драти

      І з батьки і брата.

      А меж ними і землячки

      Де-де проглядають.

      По-московській так і ріжуть,

      Сміються та лають

      Батьків своїх, що змалечку

      Цвенькать не навчили

      По-німецькій, а то тепер

      І кисни в чорнилах!

      П’явки! п’явки! Може, батько

      Остатню корову

      Жидам продав, поки вивчив

      Московської мови.

      Україно!