Афганський кут крилатої Серафими. Раїса Плотникова
Читать онлайн книгу.
а то міна. Дивись уважно, трохи праворуч, перед Серафимою.
Гай даремне прикувала погляд до стежини – нічого не могла вгледіти, вгадати, тільки відчувала перед собою роззявлену пащеку монстра, який за одну мить може розірвати на дрібне шмаття. Секунди миготіли з подвоєною швидкістю…
– Сповзай сюди, а ти, Льоха, злазь на стежину і обережно обмалюй камінцем міну, – командував Алімов.
Вони обминули міну, вони дерлися на гору, наздоганяючи своїх, балансуючи, падаючи, лаючись подумки і вголос, сподіваючись на грані відчаю, ставлячи собі за мету одне-єдине – видертися на цю розтрикляту скелю. Вони не знали, що буде потім, здавалося, навіть мета – вижити – не існує, треба тільки подолати зараз бар’єр.
Стежка круто повернула і обірвалася зненацька, чималеньке плато мовби зависло в повітрі. Лора лежала долілиць, Донець – горілиць, обоє важко дихали, Гуров сидів поруч, побачивши Серафиму, Алімова і Мусіна, пружно скочив на ноги.
– Чому затрималися, що трапилось?
– Зараз відсапаюся, товаришу полковник, і все поясню, – у грудях Алімова за кожним словом трохи присвистувало.
– Гай, ти як? – турбота у погляді Гурова здалася Серафимі натуральною, а слова як слова – буденна банальність.
Перемагаючи біль у грудях, збиваючись з дихання, вона спробувала щось відповісти, але спромоглася на одне-єдине слово:
– Полетіти б.
Її погляд ковзнув у далечінь і здивування завмерло на обличчі.
– Ну, як попрацювали наші доблесні інтернаціоналісти? – кинув запитання полковник. – Цілу гору засипали бляшанками з-під консервів, ач як виблискують проти сонечка, так може виблискувати тільки надія на порятунок.
Коли афганське сонце скотилося за гостроверху скелю, визираючи по обидва боки шпиля, здалося, що воно з’їхало на потилицю тієї скелі, а потім сповзе в урвище, і жодні галактики не мають сюди ніякісінького стосунку.
Гай сиділа на рудій землі, яку й землею не назвеш, – скоріше камінням, облизуючи губи і відчувала солоно-терпкий присмак крові й дрібні піщинки на зубах. Час від часу спльовувала, але з кожним наступним подихом власного організму й «афганцю» все повторювалося знову і знову. Навколо ходили люди у військовому – щось запитували, щось пропонували, у чомусь переконували, а їй все те було ні до чого, бо не хотілося ні говорити, ні думати, ні спати, ні їсти, навіть пити і вмитися не хотілося.
– Серафимо, пішли до модуля[1], нам солдати спорудили будуар за простирадловою ширмою, – Лора посміхалася на всі тридцять із недохватом, бо два зуба виплюнула після падіння зі скелі.
– Зараз іду, – сказала Гай, але з місця не рушила.
Непомітно, м’якими кошачими кроками підійшов Гуров і сів поруч, простягаючи Серафимі мідний кухоль.
– Випий чаю. Коли земля висковзує з-під ніг, противагою негативному може бути навіть ковток чаю.
– Зараз вип’ю, – відповіла і йому далеким, байдужим голосом.
Лора вмостилася побіля полковника і, відкидаючи
Складний дерев’яний будиночок.