Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник). Марiанна Гончарова
Читать онлайн книгу.
Гаррі Гельмер, наш двірник, розповідав якось, сидячи у дворі в теплих літніх м’яких сутінках, як його батько, управитель Чернівецької ґудзикової фабрики, частенько їздив до Відня. У справах. Або відпочити. Взагалі в ті часи, коли Чернівці (тоді Черновіц) ще були Австрією, портрети цісаря Франца Йосифа висіли в кожній вітрині, а браві революційні матроси курили свої папироси в іншому місці, далеко від нашого мініатюрного, витонченого, елегантного міста, було модно їздити до Відня. А найбільш романтичним звичаєм у тодішніх Чернівцях був звичай вивозити до Відня своїх обраниць. На каву.
Ось про це докладніше.
Бено Гельмер, управитель ґудзикової фабрики, чепуристий молодик, трішки дивакуватий, трішки сором’язливий, добрий, веселий, розумний та допитливий, познайомився на щорічному балі Банківської Спілки з чарівною дівчиною на ім’я Стефанія, добре вихованою, освіченою – гімназія, мови, фортепіано, манери… З родини доктора Брахвіта, чернівецького світила. Як познайомився? Ну, звісно, не «як-тебе-звати-крихітко?» чи «назви-своє-ім’я-дитинко». Ні-і… Молодого Гельмера і дівчину-з-пристойної-родини Стефанію Брахвіт відрекомендували одне одному. Відрекомендували! І це вже давно було заплановано – відрекомендувати цих чарівних молодих людей одне одному. Як було тоді заведено. Аякже! Це ж не в метро знайомитися чи, ще гірше, на пляжі. Фі! Цим у Чернівцях займалася мадам Замзон! Сама мадам Замзон вела картотеку заможних наречених обох статей і перетасовувала карти їхніх доль, ретельно звіряючи та приміряючи. І ніхто ніколи не скаржився. У мадам Замзон була набита рука й гарні манери.
Зрозуміло, що для Стефанії мадам Замзон завела цілу течку – двоє поляків-студентів, один німець, один австрієць із палати адвокатів та ще один прекрасний юнак, яким – ви правильно подумали – саме і був Бено Гельмер. Саме на нього і накинув оком доктор Брахвіт.
Ну, згодом, після балу, під час якого молоді люди закохались одне в одного, як і передбачала мадам Замзон, приблизно після місяця душевної млості, молодий Гельмер запрошує Стефанію до концертної зали музичного товариства на виступ чернівецького міщанського хору. Він пише листа, в якому просить у батьків Стефанії дозволу запросити їхню доньку Стефанію на концерт… Батьки Стефанії довго обговорюють на сімейній раді, так чи ні, зволікають із відповіддю і нарешті пишуть, що ну, гаразд, вони не заперечують… Гельмер пише, що буде щасливий заїхати за дівчиною такого-то дня, під захід сонця, коли годинник на ратуші проб’є… Батьки Стефанії знову збирають сімейну раду – то так чи ні врешті-решт – і пишуть, що… Жах, одним словом. Листоноші та гінці з ніг падають, доставляючи листи вчасно, снують сюди-туди, заганяють коней та велосипеди… Стефанія виїжджає в супроводі мами, бабусі, скривленого як середа на п’ятницю десятирічного молодшого брата Яші, котрому нудно і тісно в новому сюртуці, та старшої бабусиної сестри тітки Ерни, котрій також дуже цікаво. Супровід пильно стежить. Тітка Ерна гучно перепитує – вона глухувата. Молоді люди потискають руки при зустрічі та прощанні. Ах!
Згодом,