Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
шляхів майбутніх.
І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.
Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому!
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому!
І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій —
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.
Михайлові ближче до душі був отой «місяця мрійний спокій», бо вже й навоювався, і світу сходив чимало – і як вояк, і як фельдшер військовий, тож хотів домашнього затишку з любою дружинонькою, але…
Зітхнув безнадійно: це не для Оленки. Бог послав йому жіночку не для затишної господи, не для сімейних тихих радощів; Бог послав йому амазонку, яка сама спокою не мала й ніколи не матиме і його позбавить затишку.
Вона – вершниця, як і всі амазонки, – войовниця. І в їхній сім’ї, яка дуже далека від затишних ідилій, вона ведуча, а йому тільки й залишається, що покірно слідувати за нею. І якщо їй доведеться померти за Україну, то йому доведеться померти за неї. І це він уже прийняв і з цим уже змирився, розуміючи, що це його доля.
Михайло приїде до неї у Київ трохи згодом – щоб уже більше ніколи з коханою не розлучатися…
Улас Самчук був одним з багатьох зачарованих Оленою. Спільний перехід Сяну зблизив їх, навіть, як казатиме Улас, поріднив їх, і цього він ніколи не забуде.
Але все життя письменник страждатиме, що покинув її і відпустив саму, подавшись на свою Волинь: а раптом він би порятував її у Києві, а раптом…
Цього він не зможе собі пробачити до кінця днів своїх…
Подальша доля Уласа Самчука на Волині складеться не без пригод, часом і ризикованих, часом і смертельних, і тільки велике везіння – чи доля-провидіння – порятують його, і він проживе доволі довге, хоч і на чужині, життя загалом успішного письменника…
Правда, йому трапиться один небезпечний випадок. Перед самим закінченням гімназії юного Уласа Самчука забрали до польського війська, з якого він у 1927 році щасливо дезертирував. Ховаючись від кари, опинився аж у Веймарській Німеччині, де працював у місті Бойтені як наймит в одного поміщика, розвозив по копальнях і гутах залізо. Потім навчався в Бреславському університеті, де зазнайомився з одним німцем на прізвище Герман Блюме. Як вільний слухач, він студіював в університеті Бреславу, там працювала мати Германа Блюме – Германіка фон Лінгейсгайм. Вона звернула увагу на здібного слухача-українця, який прагнув вивчити німецьку мову, пригріла його і навіть надала притулок «обідраному українцю» у своїй оселі й терпляче навчала його німецької мови… (Улас її опанував бездоганно.) І ось через п’ятнадцять років, коли Улас Самчук з похідною групою Організації українських націоналістів вів боротьбу на Волині, агітуючи за незалежну Україну, гестапо почало виловлювати членів ОУН і страчувати їх як ворогів «Великої Німеччини». (Німцям не була потрібна якась там Україна, на її землях вони планували збудувати свій фатерлянд,