Аргідава. Марiанна Гончарова
Читать онлайн книгу.
ать жваві дівчатка і дівчата, підпливуть молоді матері, неквапливо підійдуть зрілі жінки, приповзуть премилі немовлята і, спираючись на ціпок, пришкандибають допитливі бабусі. Зі слідами колишньої вроди. Адже природа ліпить зовнішність ізсередини. А хіба жінка на ім’я Марія може бути недоброю, заздрісною чи в’їдливою? Тобто – негарною?.. Тож гайда, гукни. Прибіжать, прискачуть, приплентаються. Ну, а якщо не прибіжать, не прийдуть, не приповзуть і не пришкандибають, то звідусіль ви просто почуєте:
– Га?!
І всі вони будуть Марічками, Марусями, Маріями Іванівнами, Манечками й Машеньками.
І ось коли одного разу народилася дівчинка, тато прийшов зустрічати її в пологовий будинок, узяв згорток з ріпочкою в шапочці з рук нянечки і каже:
– Привіт, Марусю!
Ріпочка в згортку спохмурніла, зморщила мармизку і чхнула.
Всі хором, тато, мама, бабуся та дідусь, рявкнули:
– Будь здорова, Марусю!
А нянечка:
– А чому Маруся?
І Марусин тато їй:
– А хто? – нашорошено так. – Стоп, стоп! Це взагалі точно дівчинка? – поцікавився і з підозрою зазирнув у личко згорткові. Потім на маму глянув суворо, а потім уже на нянечку зиркнув.
– Дівчинка-дівчинка! – хором заспокоїли його мама і нянечка. Тато дуже хотів доньку.
– Ну тоді Маруся, – відразу вгамувався тато і заусміхався. – Марія Олегівна, значить.
Нянечка ображено провадила:
– Н-ну, не знаю, не знаю… А якось оригінально, наприклад Світланою? Не хочете назвати? – і зніяковіла одразу.
Марусин батько вручив їй коробку цукерок і каже:
– Світлана? Спасибі вам, звичайно, Світлано! Але у нас, бачте, Маруся. Нам подобається.
– Ну гаразд, – дозволила нянечка. – Нехай Маруся. Була б здорова.
– І розумна! – додав тато, з обожненням милуючись ріпкою в згортку.
– І талановита! – вступила мама.
– І щоб допитлива! – немов фея із казки про сплячу красуню, нянечка Світлана махнула вслід згорткові букетом квітів, ніби чарівною паличкою.
Ріпка з-під мереживного трикутничка зацікавлено повела очима за хризантемами, котрі чарівливо розсипали довкола невагомі, ніжні свої осінні пелюстки. І ті затанцювали, закружляли: фрррр!..
Справжній маститий письменник N., замисливши книгу про таємниці старовинної фортеці, як би вчинив? Зачесав би шевелюру довгу, сивувату назад снопом і в косичку, оголив би натхненне чоло високе біле, почав би ходити різними відомствами і, широко відчиняючи двері ногою, з порога поважно промовляти:
– Я відомий письменник, я лавреат N., пишу книгу про фортецю вашого нікчемного маленького провінційного містечка, в якому навіть нормального ресторану немає. Але нічого, нічого, от коли ми з вами видамо книгу…
Він не економить на рухах та гучності, його стає багато в невеличкому кабінеті, і, що важливо, він упевнено всідається без запрошення якомога зручніше і гайда описувати, як завдяки його майбутній книзі розквітне туристичний бізнес у місті А. на околиці якого стоїть відома цитадель. І не простій книзі, а на крейдованому папері. Звісно, вона буде дорогою, – впевнено заявляє N., – і серцю кожного, і по грошах, але ж то буде книга на віки. Вона перевидаватиметься, ви даруватимете її найіменитішим гостям.
Одне слово, бачу, ви все зрозуміли, і долонею по глянцевій стільниці – лясь, прибивши в зародку очікувані несміливі заперечення: гроші наперед, бо інакше втратите шанс.
І ось що я вам скажу: дадуть. Адже я читала Ільфа і Петрова та, на жаль, знаю письменника N.
Сповнений палкої любові до себе і киплячої невтомної злоби до інших, неймовірної пробивної сили і – що дуже важливо – фантастичної працездатності, він володіє гідним заздрості вмінням: за ніч, протримавшись на каві, коньяку та цигарках, склепати добротний розділ. Або й два, коли ніч літня та тепла. І місяців за два – книгу. А вже розповідати про тих, із ким він запанібрата, та нахвалятися про тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів – то це він просто майстер, актор-віртуоз.
Отже, хоч прийом давно відомий, змальований у літературі, він, як і раніше, дієвий. Ось як слід розпочинати роботу! З певністю в завтрашньому дні. І в післязавтрашньому також. А я, на жаль, боягузка і слабачка. Нерішуча, невпевнена в собі, повсякчас думаю: та куди мені! І біля фортеці тієї упадаю з усіх боків, либонь, десятки років уже. З дитинства. То намагаюся взяти її штурмом, лечу стрімголов, беззбройна, наївна, з роззявленим від захвату ротом, готова дізнаватися, пізнавати, відкривати, мовляв, поділися, благаю, я ж не заподію шкоди. А вона не здається. Мовчить, не відповідає. То роками веду облогу: вештаюся довкола, розмовляю з археологами, з реставраторами, чіпляюся до наукових працівників, гуляю неподалік, сиджу біля річки, спираючись спиною на фортечний мур. Торкаюся каменів, мацаю, вглядаюся, подумки запитую. А вона, неприступна, взагалі ніби на мене не зважає, не відгукується, пихата, холодна, мовчазна. То зайду з головного входу через