Шукаючи собору. Оксана Забужко
Читать онлайн книгу.
вляєш монастирський сад, ковану браму з величезним замкóм, по залитому сонцем подвір’ю розбрелося кілька черниць, дивно бачити жінок у чорному спекотного літнього дня – гей-гоп, ану годі. Ну чому, чому, що я такого?… Годі, цить, кажу тобі. Ти прийшла сюди глянути на собор, так? Ну то й дивися, і скінчили на тому. Так, можливо, отам попереду, де кінчається решітка, зостанеться тільки завернути за ріг, щоб собор постав перед очима – вибілений сонцем, із розчахнутим темним отвором дверей, що таїть у собі прохолоду, може, його видно було б і крізь огорожу, якби не зелень – масна, темна до синяви, вібрує кожним листочком у спекотному мареві.
Вона спинилася. Важливо знати, що собор є, що він там. Звелівши огорожі трохи посунутися, вона присіла на підмурівок – і одразу відчула його холод.
Вийняла із сумочки цигарки, закурила. З подивом завважила, як тремтять пальці.
Місцинка була глуха, ніхто її не побачить, та якби й пройшов хто – сидить опівдні молода жінка в босоніжках на високих підборах, із облущеним темно-медовим манікюром на худих руках, самотою на задах собору (чи ж існує він насправді?) і курить американські цигарки – коли б хто побачив і здивувався, однаково за кілька годин вона покине це містечко й навряд чи коли ще сюди навідається. Навряд.
Ми могли б приїхати сюди разом. На суботу й неділю. Ми б зупинилися в маленькому готельчику на майдані, нам дали б номер на другому поверсі – вікном у завулок, де стоїть ветхий приземкуватий будинок із розхитаними віконницями, й геранню (а може, то пеларґонії? ти ж знаєш, я завше їх плутаю…) на підвіконнях, і бабусями, що виходять посидіти на лавочці тихого надвечір’я. Ми могли б на все це дивитися з вікна, а тоді б замовили вино в номер, а може, я б одягла рожеву блузку, ту, з летючими рукавами, і ми подалися б оглядати місто, і я б не сиділа зараз на цьому холодному підмурівку; оглядати місто – це значить блукати крутими брукованими вуличками, між високих парканів і чужих палісадників, шукаючи собору, перепитувати перехожих – той собор, у якому правиться? О-он тудою, навпростець – навпростець, навпростець, заблукати між дворів, де висить білизна на шворках, щось казати незнайомим людям, вийти до собору, вибіленого сонцем, із високими темно-зеленими, як стояча вода, банями – й розсміятися, й зачудуватися: не той-бо, цьому років хіба зо двісті, а ми шукатимемо іншого, справжнього, місто ховатиме його від нас за високими парканами, за білизняною декорацією, за рудими кварталами нових будинків-близнят, і ми, може, вийдемо до нього аж надвечір, проте цей день так і слід було прожити – удвох, щоб знайти…
Гей-гоп, ану годі.
Ат, дай спокій.
Годі, кажу.
…знайти-таки собор, бо інакше його не знайти, він з’явиться нам аж надвечір, той справжній собор – чи то XII, чи ХІ-го століття, Боже мій, мені його ніколи не одшукати, ніколи, ніколи…
Ану цить. Зараз мені цить.
Дай спокій, прошу тебе. Бачиш, свідомість – це наче кімната, в якій ми мешкаємо постійно, тимчасом як у стіні за важкою портьєрою сховано двері, що ведуть до цілої анфілади інших покоїв. Пусти мене, хай я собі трошки погуляю.
Належало, власне, встати, обійти круг огорожі й навіч упевнитися, що собор таки там. Якби ми були вдвох, ми б так і вчинили, я б наважилася знати напевне, а в разі коли його б там не виявилося, ми б подалися його шукати. Це й зараз іще не пізно, електричка на Київ іде аж увечері, ще не пізно, якби на цій стежці зненацька як стій вродився високий чоловік у світлому полотняному костюмі, з твердими, як сіре каміння, очима. І він таки з’являється, й нахиляється до неї, щось криком кричить їй у вухо, й трясе її за плечі – гей-гоп, годі, годі, кажу…
Вона заціпеніло сиділа, оглушена сонячним сяйвом, а проте всім тілом відчуваючи холод підмурівка.
Звідки, власне, їй відомо, що тут доконче повинен бути собор?… Це він так питає, бере з її руки цигарку, двічі затягується й топче недокурка об стежку. Вона заворожено дивиться туди, де зовсім плоско біліє вчавлений недокурок, насилу відводить очі – а, це ти? Гарно, що ти приїхав, тепер ми зможемо повернутися на майдан, там є невеличка кав’ярня, майже порожня о такій порі, ми сядемо за столика на терасі й замовимо крижаного пива, можна буде навіть увімкнути музичний автомат, я ж знаю, як ти любиш музичні автомати, тільки в таких малих містечках їх і можна слухати, де грають пісеньки десятилітньої давности – наче зупинився час, і я знову дівчатко в куценькій спідничці, котре втекло з уроків на перше побачення, я повернулася у своє рідне місто, бо ж рідні міста на те й існують, щоб до них повертатися, хіба ні? Моє рідне місто, щоправда, було трохи інакше, зате в ньому теж був собор, величезний, вибілений сонцем собор, із золотими банями в терпко-синьому небі – як той, що його ми підемо шукати… Але він не слухає її, він нахилився до неї й увесь час, поки вона говорить, щось питає, повторює одну й ту саму фразу, дедалі настирливіше, немов крізь сон долинає до тебе телефонний дзвінок – ага, це він хоче знати, звідки їй відомо про тутешній собор, ой Боженьку, та мені ж нічого й не відомо, якби я щось знала насправді, хіба б сиділа тут, на цьому холодному підмурівку, втиснувшись плечима в чавунну решітку, гей-гоп, ану годі, чуєш чи ні?!
Конец ознакомительного