Минає час…

      Параска з Андрієм хрестять сина.

      – І в кого він такий удався? – дивуються знайомі. – Вона – русява, чоловік – чорнявий, а мале руде-руде, аж червоне.

      – Та то у них сусід рудий, – жартують необачні.

      А правда ж – недалечко!

      І тільки Мірка з Віктором знають причину.

      Але їх не запрошено на гостини.

      Перше – живуть тепер від них далеко.

      А друге – це так Параска… помстилася.

      Квіти для коханки

      Чоловіки не вартують того, щоб побиватися за ними. Навіть коли він любив так, що готовий був померти за тебе. Але мине час, і він аж так зненавидить тебе, що згодний буде краще вмерти, ніж бачити тебе. Різниці в тому немає – вийдеш ти заміж за того, кого кохаєш, чи за того, кого не любиш. В будь-якім разі коханню настає край. Тільки й різниці, що розчаровуватися в коханій людині більш гірко.

      Надежда вийшла заміж молоденькою, відразу ж після школи. Ніде вона й не вчилася і світу ще не бачила.

      Зате ж чоловік у Надежди був не простий собі парубок – закінчив вище військове училище й отримав направлення на службу. Молодій сім’ї виділили службову квартиру.

      Спочатку між молодим подружжям наче все було гаразд.

      Чоловік із дому, Надежда готує їсти, прибирає, а як час повертатися – фарбує губи, крутить кучері і виглядає із вікна.

      Хоча ніде й не ходять, та скільки молодим для щастя треба? Сядуть удвох на старому дивані, цілуються, а після вечері – п’ють чай із цукерками, розмовляють.

      Більше говорив Віталька, Надежда слухала: вона ж усе сама й сама в квартирі, ні з ким чужим знатись не хотіла, от хіба що по телевізору щось побачить – та й усі новини.

      – Зажди, – казав Віталька, – як отримаю відпустку, поїдемо відпочивати удвох на море, у Крим чи в Одесу. Ми ж офіцерська сім’я, побачимо з тобою світу.

      – Я б хотіла поїхати кудись за кордон, – мріяла Надежда. – Я ж народилася в Германії, татко мій шість років прослужив на прикордонні, у мене й фото є. Як там гарно! Стільки квітів, магазинів!

      – А чому повернувся?

      – Мама скучила за рідними, дуже просилася додому, от тато і пожалів її, попросив переведення, а потім вони увесь час згадували ті шість років, як найщасливіші у житті. Батьки дуже шкодували, але назад не було вороття. Я б так мріяла Париж побачити, Ейфелеву вежу…

      – Твоєму батькові ще повезло, –