Крістіна. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
готуючись у душ і спати. Я був розбитий.
Десь у процесі нашої телефонної розмови я чув, як вимкнувся телевізор, і вирішив, що батько пішов нагору. Але він не пішов. Він сидів у своєму м’якому кріслі з відкидною спинкою, сорочка була розстебнута на грудях. З якоюсь непевною тривогою я відзначив, як посивіло вже в нього на грудях волосся і як просвічує крізь волосся на голові настільна лампа, показуючи рожеву шкіру. Воно рідшало. Мій батько вже не був юним хлопцем. Зі ще більшим неспокоєм я усвідомив, що за п’ять років, на той час, коли я теоретично закінчу університет, йому буде вже п’ятдесят і на голові з’явиться лисина – утілення стереотипного бухгалтера. П’ятдесят за п’ять років, якщо його не доб’є ще один інфаркт. Перший був не важким – без рубця в міокарді, сказав він мені якось, коли я спитав. Але він не намагався мене переконати, що наступний інфаркт малоймовірний. Я знав, що це не так, і мама знала, і він сам. Тільки Еллі досі вважала його невразливим – але чи не помітив я, як у її очах раз чи два промайнув сумнів? Здається, помітив.
Раптова смерть.
Я відчув, як ворушиться волосся на голові. Раптово. Випростуючись біля стола, хапаючись за груди. Раптово. Випускаючи з рук ракетку на тенісному корті. Вам не хочеться думати, що таке може статися з вашим батьком, але іноді ці думки просто приходять. Бог свідок, приходять.
– Я випадково дещо підслухав, – сказав він.
– Справді? – з пересторогою.
– Деннісе, Арні Каннінґем вступив у відро чогось теплого й коричневого?
– Я… я точно не знаю, – повільно відповів я. Ну бо, насправді, що там я знав? Плітки, та й усе.
– Хочеш про це поговорити?
– Не зараз, тату, якщо ти не проти.
– Добре, – кивнув він. – Але якщо… як ти сказав по телефону, за перших ознак халепи, заради Бога, розкажи мені, що відбуватиметься. Згода?
– Так.
– Добре, – я вже рушив до сходів і майже до них дійшов, коли він зупинив мене, сказавши: – Знаєш, я майже п’ятнадцять років вів бухгалтерію Вілла Дарнелла й заповнював для нього декларації з податку на прибуток.
Дуже здивований, я обернувся до нього.
– Ні. Я цього не знав.
Тато посміхнувся. Такої посмішки я в нього не бачив ніколи. Мама, може, й бачила кілька разів лише, а сестра – то, мабуть, ані разу. Спершу могло видатися, що та посмішка сонна, але якби ви придивилися, то помітили б, що ніяка вона не сонна – вона цинічна, жорстка і цілком свідома.
– Деннісе, зможеш тримати язика за зубами, якщо я тобі щось розкажу?
– Так. Думаю, що так.
– «Думаю» не годиться.
– Так. Зможу.
– Так краще. Я підбивав йому баланс до сімдесят п’ятого, а потім він найняв Білла Апшо з Монровілля.
Батько уважно на мене подивився.
– Я не казатиму, що Білл Апшо – шахрай, скажу тільки, що моральні принципи в нього такі прозорі, що крізь них газету можна читати. А торік він купив собі будинок в англійському стилі Тюдорів у Свіклі[64] за триста тисяч доларів. К бісу процентну ставку, повний уперед.
Жестом правої руки він обвів наш
Містечко в штаті Пенсильванія.