Душа окаянна. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
справою. Чого тільки не вигадували, аби звабити зухвальця, навіть стіни храму Божого їх не зупиняли. То зомліє одна, то друга, падаючи на руки розгубленого Микити, а то братів благають стоваришуватися з Мірошником, та все даремно.
Марта ж у тих упаданнях дівочих коло вродливого парубка участі не брала. Нецікаво якось було, та й не до пустощів, бо від Ганни надходили тривожні вісті про те, що, важка дитям, утратила вона його, і тепер борюкається між життям та вічністю. Хоч би як рвалася до сестрички Марта, батько не пустив, навіть маму. Сам молебні правив за здоров’я важкохворої Ганни. Та що для Марти ті молебні, коли серце її прагнуло до любої сестрички, ладне було птахою полинути з Диканьки до далекого Батурина. Вона й помічала вродливого юнака, та не до зваблення теперечки їй було. Однак саме цей сум її, туга за сестрою, зробив те, чого не вдалося двом десяткам наполегливих дівчат.
Того вечора Марта прийшла з Уляною раніше до початку відправи, аби помолитися в тиші та спокої порожнього храму. І поки Уляна куняла в куточку, опустилася навколішки перед образом сумної Богоматері Казанської, та так щиро молилася, що й не почула, коли люди посходились і почалася відправа. А як зібралась додому, до неї раптом Микита підійшов. Купка дівчат, що кружляла в бабинці, так і завмерла. Здивувалася Марта: чого це її Микита кличе несміливо?
– Стривай, Марто!
Вона зупинилась тоді знехотя, обернулася звільна й скоса поглянула на подруг, котрі допитливими сороками збилися неподалік у зграйку, жадібно зиркаючи на них.
– Чого тобі, Микито? – запитала Марта не надто привітно, змусивши парубка зашарітися. Гадала, що промовчить, засоромиться балакати, бо ж був до дівки неповинної подібним, та ні, озвався.
– Горе в тебе яке, що так молилася?
Марта поглянула сумно.
– Горе! Сестра трохи не помирає.
– А ймення яке в неї?
– Ганна вона. А тобі ж навіщо?
– Помолитися, – коротко відказав Микита й поглянув на дівчат, котрі сяк і так пнулися вхопити бодай слівце з їхньої розмови, зніяковів такечки, що маками розквітли його порослі пушком юнацьким щоки, і гайнув геть, а дівчата ринулись до закляклої Марти й ну термосити, що ж бо таке він їй сказав, той Микита.
Насилу вирвалась вона тоді від дівчат, а ночі тієї й заснути не могла. Горить лице вогнем пекучим, стуляєш повіки, і перед тобою вже не сумне та ніжне лице сестриччине, а висока та струнка постать Микити з сірими, мов туман у вранішньому небі, очима. Так і пролежала до ранку не спавши, а коли забулася сном коротким, уявився він їй уві сні. Прокинулась, а Микита, мов намальований, стоїть перед очима.
І з того дня втратила вона спокій, захвилювалось серце молоде, потягнулося до парубка. А він, мов пес наполоханий, уникав чарівної чорноокої попівни. Аж ось надійшла від Ганни звістка про одужання. І наважилась тоді Марта відшукати Микиту й подякувати.
Знайшла юнака в трапезній храму. Сидів, підперши долонею ніжну щоку й читав уважно якусь грубу книгу. Уздрівши Марту,