.
Читать онлайн книгу.
сполотніла: у голові промайнули важкі сцени дворової хльости.
– Н-ні, ясновельможна пані… До сповіді ходжу… усе роблю, що скажуть… гордині н-не м-маю…
– Ах ти ж, благочестива куррр-во! – Потоцькій почало зносити дах. – Гріха вона не має! А під час Великого посту з хлопцем обійматися – то, по-твоєму, не гріх?!
– Пані моя добра, – упала на коліна Аделя, – ні з ким я не обіймалася, клянуся вам…
– То ти ще й брехуха? – зірвалася на рівні ноги Анна Ельжбета й кинулася до дівчини. – Сука блудлива! Сина мені розбещує! – слова каменюками сипалися з вуст пані й підкріплювалися ляпасами й шарпанням волосся. – Та я тобі той писок подеру на шмаття! Будеш зваблювати сина… – Побої не вщухали, Аделя, як могла, захищала лице. – Принесе вона мені в подолі дитину… ні… не буде… не буде… не буде такого!!! – давала ще й копняків пані Потоцька. Відступила, аж коли побачила, що дівчина знепритомніла.
– Вставай, блудлива сучко! – крізь шум у голові почула Аделя. Вона підвелася з великої калюжі – Потоцька не пожаліла води – мокра, жалюгідна й принижена, і тремтіла перед пані. – Після вистави тебе покараю. Ще не вирішила як… Не хочеться писок твій споганити, а варто було б. Якщо дізнаюся, що ще десь усамітнюєшся з моїм сином – задушу й викину в Буг, зрозуміла?…
Дівча затрясло головою.
– Так, так… милостива пані, так…
– І наостанок: не дай Боже, надумаєш щось розказати синові – до вистави не доживеш, зрозуміла? Можеш іти…
Репетиція почалася з невеликим запізненням: чекали на пана Вольфа.
– Пане Маурицію, де ви пропадали? – щирою усмішкою зустрів наставника Щенсний.
– Чай пив із твоїм татом.
– Який чай?
– Та той, що вже два дні має. – Юнак спантеличено звів брови. – Потім, Щенсний, добре?
Молодий панич був на висоті: усе вивчив, пафосно й виразно декламував, кидаючи палкі погляди в бік своєї Діцеї, а от Аделя – бліда й у синцях – почала забувати текст, збивалася раз у раз.
– Та що з тобою таке?! – зрештою вигукнула з глядацької зали Анна Ельжбета.
– Пробачте, милостива пані, щось голова в мене болить…
– І чого це вона в тебе болить? – єхидно поцікавилася пані.
– Упала зі сходів… зранку.
– Дивись, щоб назавтра нічого вже в тебе не боліло, інакше будеш покарана, а зараз іди, відлежуйся.
– Дякую, милостива пані, – заточуючись, дівчина зійшла зі сцени.
– Я проведу тебе, – співчутливий Щенсний рушив до дівчини.
– Ні! – майже істерично вигукнула Аделя, кинувши переляканий погляд на Потоцьку. – Ні, ні, прошу вас… – повторила тихо, і, тримаючись стіни, чимдуж пішла із зали. Юнак розгублено дивився їй услід. Та Вольф зрозумів усе: батьки з наполегливістю вовків відгризали будь-які людяні прояви в контактах уже цілком дорослого сина, намагаючись контролювати кожен його крок: витрати, думки, уподобання, не даючи йому права на жодну помилку. Та той соціальний вакуум