Золотоволоска та інші європейські казки. Народна творчість
Читать онлайн книгу.
ячна змія
Польська казка
Колись давно жив в одному селі бідний селянин Бартек. У всіх коні та корови в господі, а в нього – одна сіра качечка, та й та яєць не несе, тільки за Бартеком хвостиком бігає і весело кахкає. Бартек качечку любив: то оберемок свіжої травички нарве, то на руках до кришталевого струмка віднесе.
Якось узяв він решето і пішов по соковиту лободу та зелену ряску для своєї пестунки. Йде, насвистує – чи то луна йому відповідає, чи то хтось його передражнює, – аж раптом чує з-під куща ялівцю:
– Бартеку, допоможи!
Нахилився він нижче і бачить: під кущем змія лежить, а на голові у неї корона з крапельок роси, немов діамантова, блищить – не інакше як цариця зміїна.
– Поклади мене в решето, – зашипіла змія, – та он на ту гору винеси – я в боргу не залишуся.
– Винесу, пані царице, – уклонився Бартек, – і нагороди ніякої не треба.
Приніс він змію в решеті, куди вона веліла, а вона з присвистом примовляє:
– Нахилися, Бартеку, нижче! Хочу тобі царську ласку зробити.
Бартек послухався, змія зашипіла, і на нього ніби теплим вітерцем повіяло.
А зміїна цариця мовила:
– Обдарувала я тебе силою чарівною. Ти тепер можеш грозу свистом викликати, скелями вергати. Візьми своє решето і спускайся в долину. Там побачиш військо, на чолі якого – король на буланому коні. Та дивися, про силу чарівну не забудь!
Низенько вклонився Бартек змії та й пішов своєю дорогою. Позаду пролунав тупіт копит, почулося кінське іржання – то король у пурпуровій мантії на буланому коні скаче, а за ним його військо.
– Ти хто такий? – гукнув король до селянина.
– Бартек, добрий королю!
– Слухай сюди, Бартеку, я втомився і хочу відпочити. Чи є поблизу корчма, де можна переночувати?
– Немає тут поблизу корчми, добрий королю.
– А фільварок?
– І фільварку немає, добрий королю.
– Де ж нам знайти нічліг? Ми неодмінно мусимо відпочити. Це ж не жарт – на війну йдемо!
– Якщо не погребуєте, ласкаво прошу до моєї господи.
Ось в’їжджає король до Бартека у двір і бачить сіру качечку.
– Гей, слуги! – гукнув король. – Я зголоднів! Засмажте оту качку!
Бартек на коліна перед королем упав:
– Добрий королю, не вели мою качку вбивати! У хаті є молоко, хліб, крупи – їжте на здоров’я, тільки качку мою не чіпайте. Я її, рідну, виходив-вигодував, од яструба рятував, од холоду вкривав.
– Як ти, селюче, посмів моїй королівській волі перечити! – зарепетував король. – Гей, слуги, ловіть качку!
Тут і згадав селянин царицю змій та як свисне: король здійнявся в повітря, тільки пурпурова мантія розвівається, солдати осіннім листям за вітром летять. Ось вітер заніс короля на стріху: бідолаха до неї ніби приріс і кричить на повний голос:
– Рятуйте! Допоможіть! Слуги, до мене!
Та ті лише повз нього проносяться, а Бартек знай собі потішається.
– Ну, королю, – каже, – пропав апетит? Дай королівське слово, що качки не торкнешся, я вітер угамую, і ти зможеш на землю спуститися.
– Потрібна мені твоя качка, – простогнав король. – Будь ласкавий, зупини вітер!
Бартек свиснув, вітру як не бувало, а король уже кричить:
– Гей, слуги! В’яжіть нахабного селюка, а качку на вечерю смажте!
– Отак ти королівського слова тримаєш! Ну, постривай! – сказав Бартек і засвистів.
Заблискали блискавиці. Загуркотів грім. Заходила ходором земля. Ще трохи – і небо на короля та його слуг упаде.
Ще дужче злякався король, став просити дарувати йому життя. Повірив йому Бартек, але не минуло й хвилини, як знову довелося йому свистіти. Тут уже придворні та челядь помилувати їх заблагали. Зглянувся над ними Бартек, а вони на знак вдячності віддали йому королівську корону.
– Будь нашим королем! – сказали воїни. – Їдьмо до столиці, сідай на трон і прав нами справедливо.
– Як же я без своєї сірої качечки поїду? – каже він дружині.[1] – Вона зі мною горя зазнала, нехай тепер щастя скуштує, у палаці поживе.
Скочив Бартек у сідло і качку прямо в дзьоб поцілував. Тільки перед ним не качка – красуня королівна на коні сидить.
– Зла відьма мене на качку обернула, а ти від злих чарів позбавив, – мовила красуня і палко поцілувала Бартека.
Поїхали вони до палацу і зажили в розкошах, а злий король у старій халупі залишився віку доживати та дрова рубати.
Дарунок Чорного Лісовика
В одному селі жив бідний чоловік – усі звали його Бідолаха. Дістався йому від батька клаптик ґрунту:[2] зліва – болото, справа – пісок, лише посередині вузенька смужка земельки, вся в ямках та камінцях.
Земельний наділ.