Чорний дім. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
із зображенням пацюка. Справу закрито, гру закінчено, застібни ширінку.
– Я ніколи в житті не переступав порога KWLA, – каже Генрі, і це абсолютна правда. Він робить записи Вісконсинського Щура (як й інші) в домашній студії, а тоді надсилає з поштових скриньок у центрі міста, підписуючись ім’ям Джоі Страммер. Картка зі штампом пацюка була насправді лише запрошенням від KWLA, і нічого більше, він же не прийняв запрошення, тільки картку.
– А ти став для когось поінформованим джерелом, Моррісе?
– Га?
– Ти кому-небудь казав, що я – Вісконсинський Щур?
– Ні! Звичайно ж ні! – як зазвичай і кажуть люди у таких випадках.
На щастя для Генрі, це була правда. Поки що, але день іще тільки починається.
– І не будеш, правда. Бо чутки мають властивість укорінюватися. Точно так, як і погані звички. – Генрі пихкотить, утягуючи дим.
– Я вмію тримати язик за зубами. – Морріс заявляє, можливо, і з недоречною гордістю.
– Сподіваюсь, бо якщо ти сіятимеш чутки, мені доведеться тебе вбити.
Сіятиму чутки, – думає Морріс. – Цей чувак якийсь накручений.
– Уб’єте, так, – сміється Морріс.
– І з’їм, – каже Генрі.
Він не сміється, навіть не всміхається.
– Так точно! – Морріс знову сміється, але цього разу сміх звучить уже якось дивно, навіть для його власних вух: – Як Ганнібал Лектер?
– Ні, як Рибак, – каже Генрі. Він повільно повертається окулярами до Морріса. Сонце відбивається від них, на мить перетворюючи їх на червонясто-коричневе вогняне око. Морріс робить крок назад, навіть не розуміючи, що він це зробив: – Альберт Фіш любив починати з дупи, ти знав це?
– Н…
– Так, правда. Він стверджував, що шматочок молодої сіднички такий же солодкий, як шніцель з молодої телятини. Його точні слова, написані в листі до матері, однієї з його жертв.
– Досить, – каже Морріс. Страх у голосі чують навіть його власні вуха – це голос товстенького поросяти, що не дозволяє зайти великому поганому вовкові: – Я нізащо не повірю, що ви Рибак.
– Ні? Чому б це?
– Шановний, по-перше, ви сліпий!
Генрі нічого не каже, лише дивиться на спантеличеного Морріса, червонясто-коричневим оком своїх окулярів. Тут Морріс замислюється: А чи справді він сліпий? Він чудово орієнтується в просторі, як для сліпого… і як він зрозумів, що це я, коли я вийшов? Це все здається досить дивним.
– Я буду мовчати, – говорить він, – їй-богу.
– Це все, чого я хочу, – м’яко каже Генрі. – Тепер, коли ми один одного зрозуміли, що саме ти мені приніс? – Він тримає диск, не дивлячись на нього, з великим полегшенням зауважує Морріс.
– Це стара пісня «Сюпрімс» «Куди зникло наше кохання?» у виконанні групи з Рейсена «Брудна сперма». Але вони її виконують у ритмі ста п’ятдесяти ударів за хвилину. Весело, блін, вийшло. Нищить всю попсовість пісні.
– «Брудна сперма», – каже Генрі, – це не вони раніше називались «Клітор Джейн