Чорний дім. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
нашим другом, то йому було за честь, щоб той оселився в старому помешканні його батька.
Чоловік на пасажирському сидінні був надто захоплений пейзажем, надто схвильований, щоб звертати увагу на Дейла. За звичайних обставин наш друг запросив би свого шанувальника в тихий бар, замовив би йому пива та сказав:
– Слухай, я знаю, що ти вражений моєю роботою, але врешті-решт, Дейле, я всього лише коп, як і ти. І це все. Якщо вже бути чесним до кінця, просто мені набагато більше щастить, ніж я на те заслуговую.
Це було б правдою: з того часу, як ми востаннє з ним зустрічалися, наш друг став везунчиком, йому щастило в усьому, якщо це можна назвати везінням. Це везіння було настільки безглузде, що він більше не міг дозволити собі грати в карти або робити ставки в спорті. Коли виграєш майже кожного разу, виграш набуває смаку зіпсованого виноградного соку. Але це були незвичайні обставини через вир емоцій, які переповнювали його, щойно вони виїхали з Централії на фінішну пряму Шосе-93; він ледь помічав Дейлове підлабузництво. Ця коротка поїздка була схожа, як йому здавалося, на довгоочікувану подорож додому: усе, що він бачив, йому про щось нагадувало, було невід’ємною частинкою його самого. Усе здавалося божественним. Він знав, що хоче купити гарну місцину, і не має значення, який вона має вигляд або скільки коштує, у будь-якому разі ціна не стане йому на заваді. Він вирішив купити – та й по всьому. Захоплення Дейла ним як героєм зачепило його настільки, що він розумів: буде змушений стримувати його, щоб той не занизив ціну. В той же час він стримувався, щоб не заплакати.
Згори праворуч від Шосе-93 ми бачимо льодовикові долини, які розділяють пейзаж, неначе відбитки гігантських пальців. Наш друг бачив лише стрімкі звужені дороги, які відгалужувались від шосе і прослизали туди, де змішуються сонце і темрява. Кожна дорога промовляла: «Майже там». Шосе казало: «Ось правильний шлях». Глянувши вниз, можна побачити стоянку на узбіччі, дві бензоколонки і довгий сірий дах «РОЙЗ СТОР»; коли він окинув оком праворуч і спостеріг за бензоколонками дерев’яні сходи, що ведуть до широкого привабливого ґанку і входу до крамниці. Йому здалося, що він уже підіймався цими східцями сотні разів і заходив усередину, щоб купити хліб, молоко, пиво, м’ясне асорті, робочі рукавиці, викрутку, десятипенсову упаковку цвяхів – усе, що може знадобитися серед широкого асортименту на полицях магазину, що він і робитиме надалі сотні разів і більше.
П’ятдесят ярдів униз від шосе – невеличка річка Тамарак синьо-сірою стрічкою звивалася до Норвей Веллі. Дейл звернув на іржавий маленький металевий міст, який казав: «Нам сюди!» Неохайно, але дорого вдягнений чоловік на пасажирському сидінні, відчував, як билося його серце. Здавалося, усе, що він знає про сільськогосподарські угіддя, – це знання, набуті з вікна літака під час першокласного міжконтинентального рейсу, і насправді не міг відрізнити пшеницю від сіна. З іншого боку моста – дорожній знак із написом: «ШЛЯХ ДО НОРВЕЙ ВЕЛЛІ».
– Це