Покров. Люко Дашвар
Читать онлайн книгу.
нам не завада – і раніше не заважав, і надалі, як Бог не прибере…
Перпетуя не слухала. Притискала до грудей білі рученята на порозі затишної садиби під Ніжином: служниця Гнатика колихала, кріпаки в екіпаж торби і скрині складали, слабкого дядька Самійла прямо в кріслі до тарантаса тягли. Вози з пожитками ще напередодні відбули до нового гнізда юної Дорошихи.
– Чом без вас їдемо, янголе мій добрий? – Перпетуя заглядала Дорошеві в очі, благала. – Дозвольте вас дочекатися… Щоби разом…
– І дня білого не сумуватимете без мене, Перпетуюшко, – заспокоював Дорош пані, віддав їй купчу, наказав сховати надійно. – Відбути слід зараз же, бо на поштових станціях домовлено – від сьогодні свіжі коні на вас чекатимуть, щоби не мордуватися Гнатику в дорозі довго, щоби скорше в новій колисоньці гарні сни бачив. А в мене ще одна важлива справа лишилася…
Дорош замовк, наче кумекав, чи варто признаватися Перпетуї про тяжку, як могильний хрест, розмову зі Станіславою. Зітхнув, вирішив брехати.
– Маю забрати з Дорошівки скриню з червінцями золотими… Ще від діда той скарб. Гнатикові на поміч буде… – мовив.
Перпетуя глянула на Дороша тоскно.
– Не відпустять вони вас…
Потьмянів Дорош. Зрозумів: не за червінцями Перпетуюшка плаче. Пані Станіславиного гніву праведного боїться до смерті.
– Червінці не відпустять? – спину гоголем. – Сонце моє ясне! Їдьте з Богом спокійно, не рвіть серце. Вихором до Дорошівки злітаю, за день верхи в путь зрушу. Кінь у мене добрий, дощем, хвала Богові, не пахне. Незчуєтеся, як нажену вас із Гнатиком і вже далі – разом.
Голівоньку опустила.
– Підкоряюся волі вашій, янголе мій добрий.
Гнатика на руки прийняла, до екіпажу сіла. Баба-годувальниця поряд умостилася, служка з кріпачок, дівка-кухарка, німкеня-гувернантка. У тарантасі разом зі старим Самійлом двійко парубків дядькові на допомогу. Візник батога дістав…
– Помалу жени, – наказав Дорош схвильованим низьким голосом. Тривогу відігнав, гукнув уже суворіше: – Як пані з дитиною хоч скривляться – голову відірву.
– Як на руках понесу! – задьористо вигукнув візник, хльоснув батогом. – А ви, гніді мої ласкаві, пішли! Но-о-о…
Дорош не проводжав поглядом екіпаж, що він ніс у далекий Катеринослав його найбільшу дорогоцінність – його сонце, його Перпетую. Гукнув Савка – на коня, і – у Дорошівку. Летів верхи, жахався: усе! Усі шляхи в один злилися, не повернути назад. Ярився, картав себе, реготав: ото козацький син… Щастя свого злякався! Та чим ближче до Дорошівки, тим менше сміху. Повернув на пасіку.
– Отут заночуємо, – Савкові.
Чорну ніченьку очей не зімкнув – усе люльку смоктав, каву сьорбав, думи думав. Аж – світанок. Схаменувся. На коня – і гайда. Не жалів гнідого – усе підганяв, а садибу уздрів – тпру… Глянув на білий дім і заплакав.
– Не тривож мене, – наказав вірному Савкові. – На самоті хочу побути годину малу.
У