Пташиний спів. Себастьян Фолкс
Читать онлайн книгу.
побачив, як мадам Азер звертала з площі у вузеньку вулицю, і побіг з надією наздогнати жінку. Вона якраз дзвонила у будинок з полущеними подвійними зеленими дверима, коли він опинився поруч.
Побачивши Стівена, вона розхвилювалась.
– Месьє, я… я не чекала вас тут побачити. Я… я принесла дещо другові…
– Я побачив, як ви пройшли повз кафетерій, де я обідаю. Я хотів дізнатися, чи не треба вам допомогти нести корзинку.
Вона невпевнено подивилась на свій кошик.
– Ні. Ні, не треба. Дякую.
Двері відчинив молодий чоловік із темним хвилястим волоссям і виразною тривожністю. Його обличчя виказувало усвідомлення і поспіх.
– Заходьте, – промовив він і поклав руку на плече мадам Азер, проводжаючи її у внутрішній двір.
– Це мій друг, – мадам Азер невпевнено вказала рукою на Стівена, котрий затримався в дверній проймі.
– Заходьте, заходьте, – поквапив його молодик, зачиняючи за ним двері.
Вони перетнули двір і піднялись сходами у невеличку квартиру. Він залишив їх чекати у тісній вітальні із заштореними вікнами, а на усіх поверхнях лежали купи паперу та листівок.
Молодий чоловік швидко повернувся і відсунув штору, впускаючи у занехаяну кімнату трохи світла. Він окреслив рукою безлад та вибачився.
– Нас тут живе п’ятеро, – він простягнув Стівенові руку. – Мене звати Люсьєн Лебрен. – Вони потисли руки, і Люсьєн повернувся до мадам Азер. – Ви вже чули новини? Вони погодилися взяти назад десять чоловіків, звільнених минулого тижня. Щодо зарплатні вони поки не поступаються, але це вже щось.
Відчуваючи здивований погляд Стівена, мадам Азер сказала:
– Ви, месьє, мабуть, запитуєте себе, що я тут роблю. Я іноді приношу їжу месьє Лебрену, а він дає її сім’ям фарбників. У декого з них п’ятеро або ж і шестеро дітей – іноді навіть більше. Їм важко живеться.
– Я зрозумів. І ваш чоловік про це не знає.
– Не знає. Я не маю змоги спілкуватися з його працівниками, але фарбарі – це окрема група людей, наскільки вам відомо.
– Не треба вибачатися! – обурився Люсьєн. – Давати людям їжу – це християнська доброчинність. У будь-якому разі, з моїми людьми повелися вкрай несправедливо. Минулого тижня на зустрічі спілки…
– Тільки не починайте цього знову, – всміхнулася мадам Азер.
– Ви мене засмучуєте, мадам, – відповів Люсьєн посмішкою.
Стівен відчув уколи занепокоєння від фамільярності Люсьєна стосовно мадам Азер. Його не дуже турбувала політика страйку чи етичний бік вчинку мадам Азер – він хотів лише знати, звідки у неї такі приятельські стосунки із цим вольовим молодиком. Він сказав:
– Мені вже, здається, час вертатися на фабрику. Ваш чоловік хотів, щоб я ознайомився з процесом завершальної обробки.
– Ви працюєте з Азером? – Люсьєн був приголомшений.
– Я працюю в англійській компанії, і мене на деякий час відрядили сюди.
– Ви надто добре говорите французькою для англійця.
– Я вчився в Парижі.
– І