Пташиний спів. Себастьян Фолкс
Читать онлайн книгу.
побачила цього обміну гримасами між чоловіками. Тітка Еліза влаштувалася у кутку з книгою.
Нагорі Ізабель швидко роздяглася та ковзнула під ковдру. Підтягнувши ноги до грудей, вона знову відчула себе маненькою дівчинкою у батьківському домі; почула свист вітру з полів Нормандії, який розбовтав дерев’яні віконниці і тепер зітхав під дахом. Вона готувалася до сну, заповнюючи розум обнадійливими картинами миру та впевненості, звичними їй: ідеалізований образ батьківського дому у дещо пасторальній місцевості, де від чуттєвих ефектів від сонця і квітів обдумування та прийняття рішень ставали необов’язковими.
Вона майже повністю загубилася у цьому образі, коли раптом почула стук – наче уві сні. Потім цей звук перейшов у реальність – хтось і справді наполегливо, але легко стукав у двері її кімнати.
– Заходьте, – вона повільно відходила від сну.
Двері повільно відчинилися, і в неясному світлі зі сходів з’явився Стівен.
– Що ти робиш!?
– Я більше не міг сидіти там, унизу, – він приклав палець до губ та прошепотів: – і мені треба було переконатися, що з тобою все добре.
Ізабель схвильовано посміхнулася:
– Ти мусиш піти.
Стівен роздивився кімнату. Там були фотокартки її сестер, її гребінці, дзеркало у позолоті на столику, а також одяг на стільці. Він нахилився над ліжком і відчув, як його рука потопає у цілій купі ковдр під покривалом. Воно пахло чимось солодким. Стівен поцілував її в губи, торкнувся волосся і вийшов. Ізабель здригнулася від страху, що його кроки в коридорі можуть почути.
Стівен безшумно – на його думку – дійшов до майданчика другого поверху, спустився униз і знов приєднався до гри.
Наступного ранку Стівен пішов у місто. Азер сказав, що йому ще кілька днів не можна з’являтися на фабриці, але він не мав бажання залишатися у будинку, де Лізетта, Маргарита та інші завадили б йому поговорити із Ізабель або залишитися з нею наодинці.
Стівен уявляв своє життя у вигляді безладного лісу з кількома видимими стежками, за якими можна було зорієнтуватися. Ці стежки допомагали йому осмислити пройдений шлях та з деякою ясністю дивитися у майбутнє. Вони були доволі рівними та помітними, але відчувалися як шрами, прорізані у підліску, – йому не хотілося, щоб їх бачив хтось іще.
До Ізабель він ставився із величезною вдячністю та захопленням, і у вирі приємних емоцій він відчув бажання розкритися – природний порив довіри. Він не соромився цієї оголеності, але й задоволення від такої перспективи не отримував.
Він увійшов у холодний собор і став розглядати хори та східне вікно. Тут було добре думати. Було чути, як прибиральниця шерхотить щіткою по плитах підлоги у нефі та іноді відчиняються менші двері, вбудовані у більші, – це заходили відвідувачі. Кілька людей у головному приміщенні молилися. На кам’яній плиті латинською колись викарбували ім’я середньовічного єпископа – сотні людських ніг, які роками тут проходили, ще не затерли його. Стівенові було шкода людей, які прийшли сюди помолитися