Невдаха. Анатолій Сергієнко
Читать онлайн книгу.
вони хочуть, навіщо такі формальності, адже не начальником відділу беруть, а звичайним рядовим інженером на скромненький окладом сто сорок карбованців у місяць. Уже й терпець у мене урвався, нерви не витримують, ледь не кричу: досить за ніс водити, кажіть, берете на роботу чи ні? Допоміг Петро Петрович, майбутній мій начальник – керівник технологічного відділу.
– Неподобство! Хто, хто, а ти нам якраз підходиш, – коротко кинув, завізував заяву, відніс до шефа.
Хлопці у відділі зустріли насторожено, розпитали: як і що, звідки приїхав, привітали з новим місцем роботи. Пізніше Володя Дейбук, він теж працював на Півночі начальником зміни, але перед тим, як потрапити у відділ, два роки гарував робітником вишкомонтажного цеху, узяв за лікоть і тихенько, щоб ніхто не почув, запитав:
– Іване, зізнавайся, скільки дав?
Я вибалушив на нього очі. Нарешті утямив, чому мене одразу не взяли на роботу.
– Ні, Володю, не дав і давати не буду.
Одного разу я давав… Добре пам'ятаю той випадок. Тоді ми прибули з Ольгою у відпустку, Іванці було три роки. Мали їхати втрьох до моря. Заболів у мене зуб, звернувся в стоматологічну поліклініку.
– Дивись, не осоромся, не забудь лікареві, коли запломбує зуба, дати десятку, – строго сказала Ольга.
– Я не вмію, – пригнічено промимрив, – ніколи не давав, Я навіть не знаю, як те робиться.
– У нас всі дають, це тобі не Крайня Північ. Учись давати, якщо хочеш навчитися жити. Звернеш у рурку і тихенько опустиш лікареві в кишеню. Головне – аби ніхто зі сторонніх не бачив.
– А якщо халат без кишені? – наївно запитав я.
– Не переживай, в них у всіх великі кишені. Чим кращий лікар, тим більша кишеня.
Лікарка була молода, симпатична. Я вертівся, у кріслі як дзига, мене тіпало, червінець пік пальці. Так не хвилювався ще ніколи. Піт скропив чоло. Роззирнувся довкола, наче злодій, витяг зім'яту асигнацію і хотів було вкинути, як повчала Ольга, у кишеню білого халату. Однак сталося непередбачене. Лікарка відреагувала на мій доброчинний жест досить дивно: строго відвела руку, ще й висварила як школяра, котрий зеленого уявлена не має про правила хорошого тону. Мені стало соромно, вибачився, подякував, вибіг з кабінету, наче опльований, і відтоді вирішив твердо: нікому ніколи не давати. Краще нехай зуб болить, але щоб отак переживати, соромитись…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.