---

Скачать книгу

---

Колядьмó виносили, в пóсний день, пóсну їжу виносили. Шостого, на Вилію. Кутю в яку миску ставили. Брали всього потрошку. І куті, і госеледця, і гулубця, і хліба, і зо всіх боків тако наложано. Просто вилізли, трошки пройшли, і оцьо поставили, і все. Майбуть-то, аж на третій день Водóхрища (21 січня – В. Г.) лазили на гуру і дивилисю: чи є воно, чи нема. То як поставили, так і зняли – нема його. Солоне виносили».[619]

      – «Ну, оставляли на столі (на ніч на Вілію – В. Г.). Треба, шоб була кутя, а ше ж солодке оставляли. Він же ж любить. То цьо вже казали – домовикові. Як от кутя вéчор остаєцця – ну прийде ж хтось вночі, повинен, є ж той домовий в хаті кажній. Оставлялось для нього, шоб було дóбреньке таке. В кажній, кажуть, хаті є домовик. Хто його бачив? Але є дух якийсь. Не знаю, чи погане, чи добре, але в кожній хаті має бути».[620]

      Унікальні відомості про офіру для домовика перед закладанням житла з колишньої Володарщини (сучасний Володарськ-Волинський район Житомирської обл.) опублікував свого часу В. Кравченко: «Щоб вибрати добре місце на хату, в святковий день збирають сусідів і родичів, щоб порадитись. На тому місці, де мають ставити хату, ставлять хреста там, де буде покуття, а біля нього – стола з паляницею. На столі того хліба розтинають ножем на чотири рівні частки. Першого кавалка кладуть на хрест, «щоб святі їли і щастя приносили для тих, що тут житимуть». Другий кладуть під стіл і просять «домовиків», «щоб з’їли і не шкодили в господарстві». Третього кавалка їдять сами й просять бога, «щоб завжди в усьому був достаток, – щоб і поле родило, і в хліві щастило». Четвертого дають худобі, «щоб вона була сита й здорова». Після того всяке хреститься й молиться «отче наш» […]».[621]

      Хоча в наведеному тексті йдеться про розрізання хлібини, сама обрядодія називається «ламання хліба»: душі померлих, як відомо, не люблять гострих металевих предметів, тож і на поминальних обідах та вечерях хліб годилося не різати, а ламати.

      Як і на Поліссі, на Волині іноді стверджували, що навмисно не годували домовика, адже він як господар хати вільний і сам узяти все, що йому потрібно: «Як вон живе в хаті, то вон сам наїсться. То ж є і вода в хаті кажний раз, і їсти ж є».[622] Зокрема, домовик може спожити страву, яку забули посолити: «Ну та домовик – ну то то був в Кучера, то во в Вовка. І як справлєли Натали весіллє́, і наробили всьогó, і наробили гречаників, а забули баби посолити. Рано приходіт – гречаників нема ни є́дного. І кажут до того Вовка (ну бо то Вовк його називали) – ви кажете, шо ви не маєте того лихого – а во – з’їв всі».[623]

      У районах, де образи домовика і чорта були дуже близькими в народному сприйнятті, домашній дух самою лише стравою на подяку за свої послуги нібито не обмежувався. Спорадично побутувало переконання, що хата, де є домовик, рано чи пізно стає пусткою, адже він вимагає людської «жертви»: забирає дітей, жінку, а зрештою й самого господаря. При цьому люди або накладали на себе руки, або принаймні помирали не в ліжку, а десь під плотом, бо ж їхня душа вже належала «нечистому»:

      – «Там

---

Скачать книгу