Протистояння. Том 2. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
того, як по-свійськи він вимовив це ім’я, Френ відчула укол ревнощів… і страху)
– …і вона сказала, шо вони з Сьюзен не хочуть приймати пігулки.
Френ кивнула.
– А ти чому перестав? Вони… в тому місці… змушували тебе до цього?
Він струсив попіл у свою імпровізовану попільничку.
– Легке заспокійливе на ніч, ото й усе. Їм не треба було годувати мене таблетками. Сидів під замком – нікуди б я від них не подівся. Ні, я перестав пити веронал три дні тому, бо відчував… що зв’язок ослабився. – Він трохи подумав і додав: – Дуже добре, що Ґлен із Гарольдом додумалися поїхали по Сі-Бі-радіо. Нащо нам двосторонка? Щоб тримати контакт. У Тоні Леонмінстера, мого друзяки з Арнетта, була така штука в «скауті». Чудовий пристрій. Можна було побалакати з корешами або ж у разі чого гукнути на допомогу. Ці сни – це однаково що Сі-Бі в голові, от тільки передатчик зламався, і ми можемо тільки приймати сигнали.
– Може, ми надсилаємо, – тихо промовила Френ.
Він глипнув на неї великими очима.
Деякий час вони сиділи мовчки. Сонце визирнуло з-за хмар – немовби для того, щоб хутенько попрощатися, перш ніж спуститися за обрій. Френ розуміла, чому первісні люди поклонялися йому. У міру того як колосальна тиша майже безлюдної країни набрякала й тиснула на неї, переконуючи Френ у своєму існуванні самою вагою, сонце (і, як на те, місяць також) почало здаватися більшим і важливішим. Навіть живим. Дивишся на яскраві небесні кораблі й немов повертаєшся до дитинства.
– Хай там як, а пігулки приймати я перестав, – сказав Стю. – Цієї ночі мені знову наснився той темний чоловік. Він облаштовується десь у пустелі. Певне, у Лас-Веґасі. І, Френні… гадаю, він розпинає людей на хрестах. Тих, хто бунтує.
– Що він робить?
– Так було вві сні. Траса 15, вздовж якої стоять хрести з коморних балок і телефонних стовпів. І на них висіли люди.
– То лише сон, – промовила Френ стривоженим голосом.
– Можливо, – він пустив дим і поглянув на захід, на залиті червоним хмари. – Та інші дві ночі, якраз перед тим, як ми натрапили на тих маніяків із жінками, мені наснилася вона – старенька, яка називає себе матінкою Ебіґейл. Вона сиділа в кабіні старого пікапа, шо стояв на узбіччі траси 76. Я стояв, спершись рукою на вікно, і балакав з нею так само невимушено, як от зараз із тобою. І вона каже: «Піджени-но їх, Стюарте. Якшо на це здатна така стара дама, як я, крутий здоровань із Техасу точно впорається».
Стю засміявся, кинув сигару на землю й розчавив її каблуком. Ніби на автоматі, не дивлячись, він обійняв Френ за плечі.
– Вони їдуть до Колорадо, – сказала вона.
– Еге ж, і я так гадаю.
– А… а вона снилася Дейні чи Сьюзен?
– Обом. Минулої ночі Сьюзен снилися хрести. Такі ж, як мені.
– Зараз зі старою вже багато людей.
– Двадцятеро, а то й більше. Знаєш, ми їх щодня проминаємо. Вони просто ховаються й чекають, поки ми проїдемо. Вони нас бояться, а от вона… гадаю, вони прийдуть до неї. Свого часу.
– Або до нього, – сказала Френ.
– Так,