Учень чарівника та інші казки Південної Європи. Народна творчість
Читать онлайн книгу.
Я не я буду, коли дозволю тобі псувати моїх королівських в’язнів. Геть із в’язниці!
І король наказав розкувати його й вигнати геть.
Генерал Фанта-Гіро
Італійська казка
Колись давно жив король, у якого було три доньки. Старшу звали Б’янка, середульшу – Асунтина, а молодшу – Фанта-Гіро. Щойно народилася вона і розплющила свої чорні-пречорні очі, всі так і сплеснули руками – така вона була красуня. І вирішили дати їй найгарніше ім’я, якого ніхто ніколи ще у світі не чув.
У короля того були три трони: блакитний, чорний і пурпуровий. На блакитному троні король сидів, коли був веселий, на чорному – коли був чимось незадоволений, а на пурпуровому ніколи не сидів.
Одного разу доньки побачили, що батько сидить на чорному троні й дивиться у вікно.
– Чим ти незадоволений, тату? – запитали доньки і теж глянули у вікно.
– Як мені бути задоволеним, коли в сусідньому королівстві сонце сходить аж на півгодини раніше? І все через цю кляту гору! Я прожив сімдесят років і ніколи цього не помічав. Але сьогодні я помітив це і тепер нізащо не зійду з чорного трону.
Доньки знали, що в палаці не буде ані балів, ані свят, поки батько не пересяде на блакитний трон. Тому старша сказала:
– Якщо перетягнути палац на триста кроків праворуч, гора не застуватиме сонця.
Король мовчки похитав головою.
Тоді середульша донька запропонувала:
– Можна перетягнути палац ліворуч.
Тут король так засмутився, що мало не заплакав.
– Королівський палац не собача будка, яку можна тягати з місця на місце, – сказав він. – Там, де жив мій прапрадід, мій прадід, мій дід, мій батько, повинен жити і я.
– Якщо не можна перенести палац, накажіть знести гору, – весело сказала Фанта-Гіро.
Король зрадів і зараз же наказав знести гору. Скоро чи не скоро, а діло було зроблено, і доньки прийшли привітати батька.
Цього разу король сидів на пурпуровому троні.
– Що трапилося, тату? – запитали доньки.
– Мені загрожує війна, – відповів він. – Сусідній король незадоволений тим, що в нього зникла луна.
– А куди ж вона поділася, любий тату, і до чого тут ви? – вигукнули доньки.
– Гора, яку я наказав знести, стояла на нашій землі й належала нам. А луна, яка відбивалася від гори, була власністю сусіднього короля. Коли знесли гору, кудись пропала й луна. Сусідній король зібрав військо і вимагає, щоб йому повернули луну, інакше він піде війною. От я і сів на пурпуровий трон – трон війни.
– І ви воюватимете? – запитали доньки.
– Не знаю, що й робити, – відповів, зітхаючи, король. – По-перше, я жодного разу не воював і не знаю, як це робиться. По-друге, я старий і немічний. А по-третє, у мене немає генерала. От якби ви мали брата, він і був би за генерала.
– Якщо ви дозволите, – сказала Б’янка, старша донька, – за генерала буду я.
– Не жіноча це справа, – буркнув король.
– А ви мене випробуйте, – наполягала Б’янка.
– Випробувати, мабуть, можна, – погодився король. – Але