Ребекка. Дафна дю Мор’є
Читать онлайн книгу.
Мадемуазель їстиме зі мною.
Я розгублено поглянула на нього.
– О, ні, – мовила я. – Це неможливо.
– Чому? – поцікавився він.
Я спробувала вигадати відмовку. Адже розуміла, що він не хотів, аби я приєднувалася до нього. Це був лише вияв галантності. Я б зіпсувала йому ланч. Тож я вирішила набратися сміливості й сказати правду.
– Прошу, – заблагала я, – не будьте ввічливим. Це дуже мило з вашого боку, але мені буде зручно, якщо офіціант просто витре скатертину.
– Але я не намагаюся бути ввічливим, – наполіг він. – Мені було б приємно, якби ви склали мені товариство. Навіть аби ви так незграбно не перекинули вазу, я б так чи інакше вас запросив. – Гадаю, на моєму обличчі читався сумнів, тому він усміхнувся. – Ви мені не вірите, – сказав він. – Менше з тим, сідайте. Ми не муситимемо спілкуватися, якщо не матимемо на це настрою.
Ми сіли, і він передав мені меню, дозволивши обирати страву, а сам повернувся до своєї закуски, наче нічого й не сталося.
Йому була притаманна особлива здатність відсторонюватися, і я зрозуміла, що ми можемо отак, не спілкуючись, просидіти протягом усього ланчу, і це нічого не означатиме. Не виникне жодної напруженості. Він не ставитиме мені запитань на історичні теми.
– Що трапилося з вашою подругою? – запитав він.
Я розповіла йому про грип.
– Мені так шкода, – відказав він, а тоді, витримавши секундну паузу, мовив: – Сподіваюсь, ви отримали моє повідомлення. Мені дуже за себе соромно. Я поводився жахливо. Єдине, чим можна пояснити мою грубість, це те, що я став таким через самотнє життя. Ось чому ви зробили мені послугу, погодившись сьогодні скласти товариство за ланчем.
– Ви не поводилися грубо, – сказала я. – Принаймні настільки грубо, щоб вона спромоглася це зрозуміти. Ця її цікавість – вона не хоче образити, але так вона поводиться з усіма. Тобто з усіма поважними особами.
– В такому разі це має мені лестити, – мовив він. – Чому ж вона вважає мене поважною особою?
Якусь мить я повагалася перед тим, як відповісти.
– Думаю, це через Мендерлей, – сказала я. Він не відповів, і в мене знову виникло це відчуття незручності, нібито я ступила на чиїсь заповідні володіння. Мені стало цікаво, чому його маєток, відомий з чуток стільком людям, навіть мені самій, неминуче змушує його замовкнути, немов постаючи бар’єром між ним та іншими.
Якийсь час ми їли мовчки, і я подумала про листівку, яку колись у дитинстві придбала в сільській крамниці на заході. На ній було зображення будинку, намальованого, звісно, доволі грубо і яскраво розфарбованого, проте ці недоліки не могли зіпсувати його симетрії, широких кам’яних сходів перед терасою, зелених галявин, що простягалися аж до моря. Я заплатила за листівку два пенси – половину тих грошей, які отримувала щомісяця на кишенькові витрати, – а тоді запитала у вкритої зморшками продавчині, що це за місце. Вона поглянула на мене, здивувавшись моєму невігластву.
– Це Мендерлей, – сказала