Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
з якою ти здійснювала крадіжки, Зайцева Людмила…
– Зайцева?!
Я зрозуміла, що наступної миті зареву. Він громадив брехні та наклепи, але робив це так спокійно та вправно, що я помалу стала сумніватись – може, це правда? Некромант на таке здатен…
– Якби у нас був обшук – мати б уже прибігла сюди…
– А якщо вона дає свідчення й не може відлучитися? Дзвонить тобі… Де твій мобільник – вимкнений?
Я маг дороги. Бойовий маг. Не маю посоха, але дозволити розчавити себе, як порохнявий гриб, – таке не гідне мого звання. А Максиміліан був близький до цього. Дуже близький.
– Я тобі не вірю! Ти… Чого тобі треба?!
У нього були чорні очі-провалля. Дуже чорні на білому обличчі.
– Лінко, ти потрібна в Королівстві. Саме зараз. Тому я прийшов, щоб тебе забрати.
– Що?! Та ти що!.. Пішов ти до дідька!
– Слухай-но, справи дуже кепські. Наближається навала Сарани – це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони сплюндрують усе дочиста, каменя на камені не залишать.
Він говорив дуже серйозно, дивлячись мені просто у вічі.
– Що ти… знову брешеш, так?!
– Ні.
– А Оберон?…
– Із Обероном – особлива історія. Він… його немає вдома. Замість нього нині Гарольд. Я пропоную Гарольдові підтримку, а він не хоче.
– Бо ти ошуканець і негідник!
– Ні, бо я некромант. А в Гарольда – забобони.
– Просто він розумніший!
– Гарольд? Розумніший? Не сміши мене… Він дивиться на світ отак, – Максиміліан склав з долонь щось на кшталт кінських шор. – Ти потрібна в Королівстві. По-перше – як союзник, а по-друге – щоб переконати твого друга Гарольда: я гідний довіри.
– Ти? Гідний довіри?! Пам’ятаєш, що ти зробив зі мною? Ти ж…
– Ходімо у Королівство – зараз! Повернемося – все буде виправлено.
– Ось, – я тицьнула йому в пику дулю. – Отак я купилася на твою брехню…
– Даремно. Бо я кажу правду. А Сарана – вже за три переходи від столиці.
– Не вірю!
– Що, не йдеш у Королівство?
– Ні!
– А якщо я запроторю тебе в колонію для неповнолітніх?
Я болісно ковтнула глевтяк.
– Знайди собі здохлого пацюка та й залякуй! А мені на тебе начхати, Максиміліане. Я й раніше тебе перемагала – отримаєш і зараз!
– Овва!
– Іди під три чорти…
– Шкода… – він відвернувся. – Тебе як по батькові? Василівна?
– Олександрівна!
– Щасти тобі.
Він смикнув на себе рипучі двері бібліотеки. Миттю вискочив із кабінету начальник табору. Я чула, як Максиміліан говорить із ним у коридорі.
– Помилка вийшла, – сказав Максиміліан. – Приношу вибачення від імені всієї міліції. Та дівчинка – Лапіна Олена Вікторівна, а ця – Олександрівна. Буває. Прикре непорозуміння. До побачення.
І пішов собі, залишивши остовпілого начальника.
Лише через кілька секунд, коли внизу вже чмихнув мотор авто, начальник отямився й заволав:
– Та