Легіон Хронос. Юрій Сорока
Читать онлайн книгу.
звів до очей ліву руку і поглянув на годинник. Стрілки вказували двадцять третю двадцять. Потрібно запам’ятати.
Стоп! Це неможливо!
Зараз ніяк не може бути двадцять третя двадцять. О двадцять третій він знаходився у квартирі. За кілька хвилин задзвонив телефон і розпочалась та шалена гонитва, яка все ще продовжувалась. Таксі, потім розмова у барі, смерть легіонера, втеча… Врешті-решт супермаркет і джип. Додати годину, протягом якої він їхав, залишивши позаду місто… Нісенітниця. Дмитро потрусив годинник – секундна стрілка стояла на місці. Спробував завести механізм, але й тут не домігся успіху. Пружина була зведеною до максимуму. Облишивши власний годинник, він заскочив у салон автомобіля і очима відшукав на панелі приладів годинник, на який раніше не звертав уваги. Помаранчеві цифри на табло показували двадцять третю двадцять! Дмитро вийшов з машини і покрокував до будки оператора, в душі уже знаючи, що там побачить.
Він не помилився – стрілки китайського годинника на стіні, що мав вигляд великої зеленої груші, показували двадцять третю двадцять. Дмитро вийшов на вулицю і почав спостерігати за небом на сході, мимоволі милуючись грандіозною гамою гарячих кольорів. Він подумки збирав докупи мозаїку подій і все більше переконувався у неймовірному.
Він знаходиться поза межами часу.
Як у Стівена Кінга. Здається, «Лангольєри». Припущення виглядає настільки фантастично, що у нього неможливо повірити. Але всі докази свідчать на його користь. Очевидно, це і є наслідки того самого червоного коду, про який казав легіонер. Що ж має відбутися далі?
Роздумуючи над останнім запитанням, Дмитро зрозумів, що заплутався остаточно. У такому випадку залишалось притримуватись раніше розробленого плану – рухатись і не затримуватись довго на одному місці. Він повернувся у салон свого могутнього позашляховика і завів двигун.
За півгодини, по перебігу яких годинник на панелі приладів вперто показував двадцять третю двадцять, дорога розширилась, поділилась на чотири стрічки у кожному з напрямків руху й обросла червоно-білими відбійниками. Світло фар вихоплювало стрічки світловідбивачів на відбійниках, від чого здавалось, що з темряви йому назустріч вибігають дві колони світлячків – білі з попутного боку і червоні з зустрічного. Автомобіль Дмитра наближався до сусіднього Запоріжжя, розташованого за дев’яносто кілометрів від його рідного Дніпра.
Ще до того як проминув греблю Дніпрогесу і опинився на широких проспектах центру Запоріжжя, Дмитро зрозумів, що не знайде тут нічого такого, на що не зміг би натрапити вдома. Та ж картина – залишені на дорозі автомобілі, пусті тротуари, відкриті двері барів і крамниць, у яких немає жодної душі.
Не менше години, роздивляючись міські пейзажі, Дмитро кружляв вулицями. Зрештою зупинився поблизу музею ретроавтомобілів на вулиці Виборзькій, у якому колись бував з батьком. Як же це було давно, подумалось Дмитру, а тут майже нічого не змінилось.