Легіон Хронос. Юрій Сорока
Читать онлайн книгу.
Поряд, щось мугикаючи собі під ніс, трудився за монітором свого комп’ютера Макс.
Тоді й прийшло повідомлення. На Фейсбук.
Дмитро клацнув «мишкою» на ярлику нового повідомлення, виводячи його на екран.
«Привіт. Нам потрібно зустрітись».
Дмитро поглянув на сторінку дописувача – фото відсутнє, ім’я Іван Іваненко ні про що не говорить. Якась маячня. Невже хтось з однокашників вирішив зайнятись дурними жартами? Ну, так легко його не візьмеш.
«Я вже зустрічаюсь з чарівною дівчиною. І не надто полюбляю таємничих незнайомців».
Дмитро натиснув клавішу «Enter» для відправки повідомлення і почав потай спостерігати за присутніми у кабінеті. Хто ж почне клацати клавіатурою? Клацали двоє – Андрій Петренко і Макс. Кандидатуру Петренка Дмитро відкинув одразу – цей худий, немов велосипед, «ботан» про почуття гумору знав не більше, аніж вчені про поверхню Марса. Макс, точно він! Зареєструвався під новим «ніком» і блазнює. Користується тим, що з одного робочого місця важко побачити те, що робиться на моніторі іншого. Дмитро відкрив вікно повідомлень до Макса і заклацав клавішами:
«Нудьгуєш?»
«З чого ти взяв?»
«Сам знаєш».
Макс знизав плечима і запитливо поглянув на Дмитра. Хотів про щось запитати, але цієї миті на його столі запищав телефон. Макс похапцем вимкнув слухавку і схилився до Дмитра.
– Димитріус, виручай!
Дмитро одяг на обличчя крижану посмішку.
– А що сталось?
– Не виступай, Дмитре, допоможи. Нічого не можу зрозуміти, – судячи з вигляду Макса, він зараз був далеко не в тому гуморі, щоб писати на Фейсбук всіляку маячню.
Дмитро швидко набрав у вікні для розмов з Максом потрібні формули і відіслав. Макс поглянув на нього вдячними очима і заклацав клавіатурою.
Невідомий дописувач озвався вдруге:
«Це не Макс».
У Дмитра виникло відчуття, що за ним спостерігає хтось невидимий.
«А хто?»
«Ми незнайомі. Але потрібно дещо обговорити. Питання вкрай важливе».
«Звучить надто складно».
«Раджу не зволікати. Це у твоїх інтересах».
Дмитрові набридла ця гра у шпигунів на самому початку. Він закрив діалогове вікно і заблокував сторінку Івана Іваненка. Близько чверті години осягав премудрості С#, після чого зберіг файл лабораторної роботи і скинув його на електронну адресу викладача – здорованя з високими залисинами і розумними очима – Андрія Сергійовича. От це викладач, не те що зануда Буцефал! Під його керівництвом навіть лабораторні з програмування можуть здаватись цікавими.
Андрій Сергійович визирнув з-за монітора, що стояв на столі викладача.
– Ти вже закінчив, Дмитре?
– Так, Андрію Сергійовичу.
– У такому разі не буду тебе затримувати.
Відчуваючи, що зіпсований на початку дня настрій значно поліпшився, Дмитро закинув на плече ремінь свого наплічника і пішов до дверей, не забувши глузливо підморгнути Максу.
Телефон задзвонив, коли він збігав сходами у промоклий осінній день, до метушні