Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі. Василь Базів
Читать онлайн книгу.
голосіння, схоже на похоронні плачі, запровадило вояцьке свято у якусь незбагненну впадину тривоги. Невже так і не прийшло свято бодай раз, бодай запізно на їхню повстанську вулицю? Невже до кінця днів ворог йтиме по кривавих слідах? Невже здобута чи радше подарована враз свобода – лише омана, як ця тканина наруги чи жалю, що колишеться над похиленими враз головами розчулених вояків?!
Із відчиненого вікна та з рук збожеволілої жінки звисала білосніжна тюль, скроплена яскраво-червоною кров’ю, що скапувала додолу:
– Люди, рятуйте! Його зарізали! Вбили! Ще глипить! Боже, що то робиться! Ніж у самому серці! – несамовита жінка виголошувала якісь прокляття. Її неохайне волосся рвійно здіймав злий вітер, кидаючи віщунку у відьомський екстаз.
Рої застілля мусили замовкнути. Вояки, втихомирені переможним благом запізнілого пошанівку, підносили голови до волаючого балкона, на якому у несамовитій істериці ридала шокована жінка. То була якась потойбічна з’ява злої віщунки, яка з’явилася нізвідки, яка не вписувалася ані у тканину реального дійства, ані у фантазію живого люду, якому належало враз повірити у зрячу чуму посеред банкету.
Найперше зірвалися з місця офіційні особи, що сиділи при головному столі. Що там у них під сухожиллями защеміло, але вони помчали, розганяючись і трясучи статусними животами. У супроводі міліцейського ескорту обласний державний провід кинувся у приміщення, яке поглинала втаємниченість, що тривожним маревом насувалася звідусіль і розходилась усім периметром пошматованої благодаті.
Вихор був настільки всюдисущим, що, здавалося, портрети вождів національної непокори Коновальця, Бандери, Шухевича неначе зривалися зі стін, якби оживали і рвалися у бій, зачувши наругу, що нагрянула несподівано опісля кривавих десятиліть боротьби посеред мирного білого дня.
Аж ніяк така штабна одиниця, як санаторій із його атмосферою зцілення та умиротворення, не годився на роль місця події. Із номерів висувалися перелякані обличчя відпочивальників, що уже задрімали, заколисані чи то миротворчим співом, чи то санаторною аурою оздоровлення.
Двері номера, на порозі якого заламувала руки все та ж Гануська, були відчинені навстіж. Перші прибульці побачили посеред кімнати картину, яка виринула десь із тих, повстанських, часів розвою смерті. На санаторному ліжку перебував статечний вояк Української повстанської армії, обвішаний численними орденами і медалями, поміж яких вбивчо стирчав велетенський ніж.
Солдат скляними очима дивився запитально вгору. Неначе прагнучи спитати там, наверху, що ж то діється з ним, із його життям, яке він проніс донині, а от тут…
Калюжа крові розповзалася на очах, але життя старого повстанця робило неймовірні потуги, щоб не покинути вражене тіло.
– Так то наш голова Булави із Канади Петро Сабун! – вигукнув з-поміж онімілого товариства вусатий, зі стрічкою предсідника впоперек пояса, голова всесвітньої Булави УПА Омелян Буревій. Він розштовхав наростаючий натовп і обійняв пораненого побратима, як то було не раз літ так п’ятдесят тому. – Тримайся, брате. На фронтах і в лісах вижив. І тут не дамо