Страта. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
Хміль, вам краще зізнатися відразу. Для користі справи – для мене і для вас.
– Я не винна… – сказала вона через силу.
– Ви можете пояснити, де були три дні тому? Місяць? Півроку?
Ірена мовчала.
Ще вчора… Ні, ще три години – три ЗОВНІШНІ години тому – вона вийшла з будинку… Зі справжнього свого будинку… Замкнула ворота… Її проводжав Сенсей – нормальний, суворий вовкодав, без ковтяхів на череві і без замашок вертлявого пуделя…
Який чорт тягнув її? НАВІЩО вона вплуталася…
Думки ще трохи поскрипіли й зупинилися – ніби іржава карусель.
– Пані Хміль, ваше мовчання справді не допоможе – скоріше ускладнить… Повторюю запитання: де ви були протягом десяти місяців, і хто може підтвердити, що ви дійсно там були?
– Я не винна… – сказала Ірена, і голос її затремтів.
Слідчий подався наперед – імовірно, на своєму віку він частенько чув цю фразу і тепер ловив у очах підслідної прикмети безсоромної брехні.
– А як ви поясните всі ці знахідки – у вашому будинку й у вашій машині?
– Я не винна… Це хтось інший…
– Себто хтось інший жив у вашому будинку і користувався вашою машиною?
– Так…
– Ви розумієте, що це звучить геть непереконливо?
Вона розуміла.
Вона розглядала власні долоні, але перед очима у неї стояли дві позначки на пагорбі – два прутики, ніби саморобні футбольні «ворота…»
Цікаво, якщо там корова пройде, – пан Петер із експертами отримає в лабораторії корову? Ні… Канал працює тільки на неї, на Ірену, – саме так улаштував цей світ пан моделятор – довільно чи мимоволі…
– Я не винна, – сказала вона, не підводячи очей. – Моє алібі… може підтвердити пан Анджей Кромар.
Вона скористалася правом на телефонний дзвінок. Єдиний.
І набрала номер Анджея.
Довгі гудки. П’ять, десять, п’ятнадцять…
– Ще один, я не додзвонилася! – в розпачі повідомила вона слідчому.
Той насупився:
– Спробуйте ще… протягом хвилини.
Вона дивилася на телефон, перебираючи в думці всі відомі їй номери; час минав.
Вона набрала номер довготелесого професора східної літератури – зайнято. Короткі гудки…
Що за трагічний балаган…
Вона набрала телефон Карательки – і чомусь відразу заспокоїлася. Те, що відбувається всередині моделі, – не більше, ніж гра, в реальному житті вона нізащо не додумалася б до такого незвичного ходу…
– Це пані Хміль, – повідомила вона у відповідь на байдуже «Алло». – Я дзвоню з поліції… мене підозрюють у тому, що я… маніячка. Чи не могли б ви пояснити цим людям, що я…
Вона затнулась. І мовчала секунд десять – аж поки Карателька без єдиного слова не поклала слухавку на важіль.
На щастя, у камері вона була сама. Їй вистачало часу для роздумів; вона лежала на жорсткому тапчані, натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру.
Анджей змоделював усе це… з метою, яка відома самому Анджею. Ще, можливо, панові Петеру, але Ірені чомусь