Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд
Читать онлайн книгу.
на пероні, біля газетного кіоска.
Вона кивнула й відійшла – якраз у ту мить, коли Джордж Вільсон вийшов з двома стільцями зі своєї конторки.
Ми почекали її на шосе, відійшовши так, щоб нас не було видно. До свята Четвертого липня лишилося кілька днів, і весь сірий, кощавий хлопчик-італієць укладав рядочком петарди вздовж залізничної колії.
– Жахливий закуток, правда? – сказав Том, обмінявшись похмурим поглядом з доктором Еклбергом.
– Гірше не буває.
– Для неї з’їздити до Нью-Йорка – справжнє свято.
– А чоловік її як на це дивиться?
– Вільсон? Він гадає, що вона їздить у Нью-Йорк до сестри. Цей дурень не знає, на якому світі живе.
Отак і вийшло, що я разом з Томом Б’юкененом та його коханкою вирушив до Нью-Йорка. А втім, не зовсім разом; місіс Вільсон обачливо сіла в інший вагон. З боку Тома це була поступка тим доброчесним жителям Вест-Егга, котрі могли опинитись у поїзді.
Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного мусліну, що туго напнулася на її широких стегнах, коли Том допомагав їй вийти на кінцевій зупинці. В газетному кіоску вона купила номер «Таун теттла» й кіноогляд, а в аптекарській крамничці – кольдкрем і флакончик парфумів. Нагорі, в лункій півтемряві вокзального крила, місіс Вільсон пропустила чотири таксі й обрала п’яте – нове авто кольору лаванди, з сірою оббивкою, яке нарешті вивезло нас із громаддя вокзалу в сліпуче сонячне сяйво. Та майже відразу вона рвучко одвернулася од вікна і, подавшись уперед, постукала в шибку шоферові, а тоді зажадала від Тома:
– Купи мені собачку. Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втіха – собачка.
Заднім ходом ми під’їхали до сивого дідуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висів кошик, у якому вовтузилося кілька зовсім малих цуценят непевної масті.
– Яка це порода? – захоплено спитала місіс Вільсон, коли старий підійшов до вікна таксі.
– Є на всякий смак. Яку ви бажаєте, мадам?
– Мені б сторожову – таку, як ото в поліцейських. Є у вас така?
Старий невпевнено зиркнув у свій кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повітрі лапками.
– Це не сторожовий пес, – сказав Том.
– Та, мабуть-таки, не зовсім сторожовий, – з жалем погодився старий. – Скоріше це ердель. – Він провів рукою по коричневій зморшкуватій спинці. – Але подивіться, яка шерсть. Оце-так шерсть! Такого песика вам не доведеться лікувати від застуди.
– Ой, який гарнесенький! – замилувано мовила місіс Вільсон. – Скільки він коштує?
– Цей песик? – Старий розчулено оглянув щеня. – Цей песик коштуватиме вам десять доларів.
Ердель – а серед його предків, без сумніву, був і якийсь ердель, дарма що лапки він мав напрочуд білого кольору, – опинився на колінах місіс Вільсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.
– Це хлопчик чи дівчинка? – делікатно спитала вона.
– Цей песик? Цей песик – хлопчик.
– Це сучка, –