Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1. Мигель де Сервантес Сааведра
Читать онлайн книгу.
чимдуж на ноги. Дон Кіхот же сказав наприпослідок:
– Знайте ж, ваша милость, пане Родріґо де Нарваес, що прекрасна Харіфа, про яку я щойно говорив вашеці, то і є вродлива Дульсінея Тобоська, що то заради неї я вершив, вершу і вершитиму подвиги, яких іще не бачив, не бачить і зроду не побачить світ.
На те одказав йому селянин:
– Та придивіться ж, пане, до мене, грішного: не єсть я дон Родріґо де Нарваес, ані жодний маркіз Мантуанський, тільки ваш сусіда, Педро Алонсо, та й ви, добродію, зовсім не Балдуїн і не Абіндарраес, а шановний гідальго, пан Кикоть.
– Мені видніше, хто я такий, – одрік Дон Кіхот, – а як захочу, то буду не тільки тими, що оце згадував, а й Дванадцятьма Перами Франції та Дев’ятьма Мужами Слави,[64] бо мої подвиги перевершують усе те, чого вони доказали кожен зосібна і всі гуртом.
Провадячи всякі такі розмови, дочапали вони, зрештою, до села так як о присмерку, та дядько вирішив зождати, поки добре споночіє, щоб ніхто не побачив побитого рицаря верхи на такій непоказній животині. Як надійшла слушна пора, тоді вже в’їхав до села і став перед домом Дон Кіхота, де тим часом панував великий переполох; чути було, як ключниця промовляла гучним голосом до гостей – пароха[65] й цирульника, що були найбільшими приятелями Дон Кіхота:
– Що ви скажете, добродію Перо Пéрес (так-бо звали священика), яка лиха година могла спіткати мого пана? Ось уже третій день, як його немає, не стало й коня, і щита, і списа, і всієї збруї. Бідна ж моя головонько! Добре знаю – се так само певно, як те, що люди родяться, аби помирати, – начитався він отих проклятущих книжок, от вони й засліпили йому розум. Тепер я собі пригадую, що не раз чула, як він, бувало, міркував уголос, що хоче стати мандрованим рицарем і блукатися світами, пригод усяких шукаючи. А бодай би ті книги Сатана й Варава побрали, як мали вони замутити найсвітліший у всій Ламанчі розум!
І небога те саме правила:
– Кажу ж вам, майстре Ніколас, – сокорила вона до цирульника, – що дядьо мій, було, два дні й дві ночі поспіль над тими негодницькими романами сидять, а тоді, було, кинуть книжку, схоплять меча та й давай по стінах затинати… А як ухоркаються вже до краю, то, було, кажуть: «Я, – кажуть, – чотирьох велетнів побив, таких, що з башту заввишки». Піт із них цюрком іллється, а вони кажуть, буцім то кров із ран, що вони в бою здобулися. А тоді, було, вип’ють цілий жбан води холодної, очуняють, утихомиряться і то, кажуть, цілющий напій, що приніс їм премудрий Алькир, великий чародій і приятель їхній… Та я й сама винна: якби була вам раніше сказала, що дядьо мій отак-о схибнулися, то, може б, воно до того не дійшлося, бо ви попалили б оті їхні єретичні книжки: багато їх є таких, що тільки в огнище вкинути.
– Така і моя думка, – озвався парох. – Даю вам слово, що завтра ми влаштуємо над ними автодафе і дотла попалимо, щоб не збивали більше з плигу читальників, щоб не підкушували їх на такі вчинки, яких допустився, мабуть, мій добрий приятель.
Всю тую розмову чули Дон Кіхот